«Мамо! Не вимикай світла!»

Ми любимо своїх дітей! Ми любимо своїх дітей? Так-так! Ми ж купили нові дорогі кросівки, ми завалюємо юний розум розвивальними іграшками та книгами, плекаючи сподівання МАТИ дитину-генія. Ми готуємо лише найсмачніші страви і заштовхуємо їх в нашу бідненьку худеньку дитинку, до хвилини стежачи за режимом, а воно виглядає, ніби сидить на хлібі й воді.

У цій суєті забуваємо зазирнути у внутрішній світ дитини або й взагалі відмахуємося, коли син чи донька просять допомоги, опираючись на стандартну формулу: нічого страшного.

Така реакція – не наша вина, бо ж ми не навчалися фаху «Особливості взаєморозуміння з дітьми», не підвищували свою батьківську кваліфікацію на курсах: «Почуй свою дитину!» та ще й забули про те, що колись хапались за материнську руку: «Мам, пішли зі мною, бо там темно!»

Мені доводилось спостерігати за реакцією молодих мамів, котрі на таке реагували вигуком «не вигадуй!» або «оплеском» по сідничках, та врешті-решт з виразом невимовного жалю від перерваної захопливої розмови з подругами таки вставали і йшли у темну кімнату, по дорозі доводячи, що там не страшно і дорослі діти не мають боятись. Бідні мами, вони ж такою поведінкою руйнують в дітей відчуття базової безпеки, довіру до навколишнього світу, допитливість, самостійність і впевненість у своїх силах!

У темряві все здається інакшим, загадковим, нереальним, а від того – страшним. Зникають барви, обриси предметів нагадують велетенські плями, а людина, велика чи маленька, лишається наодинці зі собою. Страх темряви властивий дітям дошкільного віку, коли активно розвивається уява, яка може «провокувати» пекельні муки, підживлюючись або баченими і почутими «страшилками», або очікуванням чогось невідомого але жахливого.

Слід зауважити: діти справді свято переконані в існуванні нічних чудовиськ, а недовіру батьків до свого переконання сприймають з образою і відчуттям безнадії й приниження. І тут треба бути обережними – у «спаралізованих» страхом дітей може навіть уповільнитись інтелектуальний розвиток, адже їхній мозок вирішуватиме єдину проблему: що ж робити, щоб врятуватись від монстрів? І доведені до відчаю, вони вигадують якісь «ритуали», щоб знешкодити або підкупити чудовиськ (а це загрожує розвинутись у невроз нав`язливих станів, коли по сто разів миють руки чи намагаються відчиняти двері лише лівою рукою абощо).

Як зарадити

•          Повірити і не заперечувати існування монстрів, не висміювати дитячих страхів.

•          Допомогти дитині відчути себе сильною при зустрічі з невідомим. Вигадайте разом з нею дотепні види боротьби з чудовиськами. Наприклад, візьміть звичайного ліхтарика, прикрасьте його блискітками і назвіть «Чарівним променем». Це як оберіг, що відганяє монстрів за тридев`ять земель. Дитина лягає у ліжко і освітлює ліхтарем усю кімнату, щоб переконатись – страховиська повтікали. Можете спочатку поцікавитись у дитини, чого можуть боятись саме її монстри.

•          Прийнятна й така форма «боротьби» зі страхами, як зображення їх на папері. Спочатку попросіть намалювати чудовисько таким, як дитина уявляє. А потім дитина допомагає йому «подобрішати»: розфарбовує його, прикрашає стрічками чи віночком, чіпляє на хвоста велику квітку. Якщо ви це їй підказали, -- то не біда. Наступного разу вона діятиме самостійно. Такий арт-терапевтичний прийом – універсальний: він годиться для багатьох ситуацій, пов`язаних не лише зі страхами, а й з випадками дитячої агресії та ін

•          Психологи радять часом порвати малюнок, щоб «випустити пару», адже доволі часто діти проектують на вигаданих страховиськ якісь свої негативні почуття: злість, агресію, образу тощо.

Щоб ви не робили, є одна важлива умова – треба повірити, що для дітей чудовиська реально існують. Прийнявши факт їхнього існування, ви допоможете їх подолати.

Юлія Стадницька,
психолог Львівської обласної
бібліотеки для дітей