Методико-консультативний матеріал «Видатні українки» присвячено життю та творчості відомих українських жінок. У виданні висвітлено форми роботи, спрямовані на розвиток пізнавальної активності, інтересу до книги, читання, пробудження творчих здібностей дітей – учнів 5-9 класів.
Матеріал буде потрібний і молодим спеціалістам, і досвідченим бібліотекарям, котрі прагнуть творчості у роботі.
Ми пропонуємо досвід Львівської обласної бібліотеки для дітей, а кожен бібліотекар може виробити власний метод використання «емоційної терапії».
Методико-консультативний матеріал подавали на Всеукраїнський огляд-конкурс обласних бібліотек для дітей в номінації «Організаційно-методична робота».
Автор інсценівок: Ю.Соколова
Методичний коментар: Л.Сташко
Відповідальна за випуск: Л.Лугова
Методичний коментар:
Творче ставлення до роботи з книгою, пошуки нових способів реалізації головної мети бібліотечної роботи – пробудження інтересу до читання, притаманні колективу Львівської обласної бібліотеки для дітей.
Загальновідомо, що бібліотека – це заклад, в якому, крім книги та інформації, читачі отримують ще й можливість зустрічатися та спілкуватись.
Запропонований нами матеріал – результат пошуку бібліотекою більш ефективних форм спілкування з читачами. Працівники бібліотеки вирішили поєднати книгу і театралізоване дійство. І це не випадкове поєднання. Адже видовищний захід пробуджує інтерес дитини до книги. І ось тут приходить на допомогу «емоційна терапія»: поєднання читання тексту, музики, живопису, хореографії, гри... Враховуючи все це, у бібліотеці в 2005 році був створений літературно-мистецький проект під назвою «Літературний театр «Маска», який передбачає донесення до читача літературних творів засобами театру. Працює цей театр під керівництвом Юлії Соколової, яка за спеціальністю – режисер театрального колективу. В літературному театрі «Маска» займаються читачі бібліотеки – учні 5-9 класів, які із задоволенням знайомляться з азами театрального мистецтва. За роки існування «Маски» було продемонстровано понад 20 театралізованих дійств.
Існує золоте правило: будь-який твір, інформація буде краще засвоєна дітьми, якщо вони переживуть це самостійно. У підготовці дітей до сприймання творчості письменника (письменниці) важливим є не тільки те, ЩО подається у вступному слові бібліотекаря, а й те , ЯК воно подається. На сторінках шкільного підручника творчість письменника часом перетворюється на нудний перелік дат та скупу розповідь про життя, суху інформацію. А заходи театру «Маска» перетворені на цікаві дійства. Пані Юлія, готуючись до заходу, перечитує багато біографічних праць, шукаючи відповіді на запитання: як зробити, щоб твори письменників-класиків стали близькими і зрозумілими сучасному читачеві. Як підсумок народжуються дуже емоційні цікаві театральні твори.
Пропонуємо Вам збірку з чотирьох частин про життя та творчість відомих українок з досвіду роботи театру «Маска» за останні два роки.
Частина перша
Соломія
(Соломія Крушельницька, моноспектакль)
На початку вистави звучить українська народна пісня «Вівці мої, вівці» у виконанні Соломії Крушельницької.
Виходить виконавиця ролі Соломії Крушельницької.
І
Виконавиця. Двадцять третього вересня 1872 р. у селі Білявинцях, на Тернопільщині, в Амвросія та Теодори Крушельницьких народилася четверта дитина.
Із спогадів Олени Крушельницької – Охрімович: «Як нині пам’ятаю день, коли до нас в Білявинці приїхав дідуньо Василь Крушельницький, щоб охрестити й дати ім’я моїй на три роки молодшій сестричці (дідуньо сам давав імена усім своїм онукам). Соломією нарік новонароджену, бо так звалася його мати.»
Коли Соломійці виповнилося шість років, вона вперше сіла за фортепіано. Школу Соломія не відвідувала. У селі не було школи, а возити дітей до Тернополя чи тримати їх там родина не мала коштів. Отже, дітей учив батько – сам. Він мав лагідну вдачу, діти охоче вчилися.
ІІ
Звучить арія Наталки Полтавки з однойменної опери М.Лисенка.
- Ото, пані Теодоро, не маєте ви твердості з дітьми. Та ваша Солошка стала страшенно брутальною, - дорікала Теодорі Крушельницькій дружина місцевого дідича пані Голембовська.
- Чому?- здивувалася Теодора.
- Як це чому? Весь день гасає по селі з цим хлопським сином Влодком…
- Не маю підстави боронити…
- То дуже зле, що пані Теодора не бачить причини для заборони… І потім ці безконечні співи… На все село! Кільки то вона може співати? Мусить вивчитися на порядну господиню!.. До того ж вона така не гречна з моїм Геником… Кидає його заради хлопського сина. Геник слізьми сходить кожного разу по одвідинах…
За вечерею Теодора не втримується:
- Солошко, дай мені спокій з тим Геником. Не наражай мене на неприємності з панею Голембовською. Перепроси Геника.
- Ні! – сказала, як відрізала, Соломія.
- Що «ні»? – перепитала мати.
- Ні! – ще твердіше відповіла Солошка.
- В усякому разі біганини по селі досить – сказала мати і вийшла з – за столу.
Біганина по селі припинилась, але вперта Соломія разом із вірним Влодком організували іншу забаву. Вирішили ставити «Наталку Полтавку». Соломія грала Наталку, а Влодко – Петра.
І ось настав день першої вистави.
Звучить пісня «Віють вітри, віють буйні» з «Наталки Полтавки».
На першому виступі Соломії Крушельницької був присутній Іван Франко. А Солошка забувши про глядачів, віддалася ролі. Так виспівувала, так виспівувала… Не тільки те, що потрібно було за роллю, але й ті пісні, які їй здавалося відповідали настроєві героїні. Через те вистава затяглася.
По концерту Крушельницькому сказали:
- А ви, пане, зверніть увагу на голос вашої дочки, гарні голосниці має.
Зі спогадів О.Крушельницької – Охрімович: «… Коли в Тернополі при товаристві «Бесіда» було організовано хор, нас із Соломією також взяли до нього, і ми завжди їздили на репетиції та концерти.
Соломія часто виступала в аматорських театральних виставах товариства «Бесіда», в хорових концертах польського музичного товариства «Лютня».
ІІІ
Звучить народна лірична пісня про кохання.
У 16 років Соломія була високою стрункою дівчиною з довгими русявими косами. Про заміжжя вона не думала.
Із спогадів О.Крушельницької – Охрімович: «Якось до нас у гості приїхав батьків товариш Гутковський із сином Зеноном. Він хотів одружити сина з кимось із нас. Молодому сподобалася Соломія, і він, знехтувавши мною, старшою, попросив руки Соломії. Заручилися…»
Вона відчувала бажання грати для нього, співати. Розповідала про музику Баха, Бетховена…
- Послухайте Шопена… Мелодія – гірська вода, послухайте, як розсипається перлинно.
Зенон позіхав і кивав їй.
- А я вам Бах – і скажу, що волію шопу, а не Шопена… Як вийдете за мене заміж, то господарство не дозволить стільки часу грати і співати.
Із спогадів О. Крушельницької – Охрімович: «Після року по заручинах приїхав молодий. Призначили день весілля, розіслали запрошення. Та перед самим весіллям знову зайшла розмова про музику і спів. Наречений заявив: «Жінка не повинна займатися музикою, а тим більше виступати в концертах, у театрі. Це не підходить для неї…»
Коли він запитав Соломію, які замовляти шлюбні обручки, вона категорично відповіла «Ніяких!» Жених образився і поїхав додому, написавши листа: «Я бачу, що панна Соломія до мене не прихильна, а отже, справу закінчено…».
Весілля відмінили. Соломії неможливо було залишатися в селі. Вирішили, що брат Антін забере її до Львова, де вона поступить учитися до консерваторії.
Гроші? Ото біда! Грошей батько не має, але якщо позичити в банку? Можна. Тільки під солідну заставу. Гаразд. Під заставу піде хата. А що ж робити? Хто візьме на себе такий гріх – занапастити рідне дитя?
Восени 1890 року Соломія вже була у Львівській консерваторії.
IV
А навесні 1893 року, ще студенткою, вона дебютувала в опері Доніцетті «Фаворитка». Головну чоловічу партію виконував тенор О. Мишуга.
Дебют молодої співачки пройшов напрочуд вдало. Вона закінчує консерваторію з відзнакою. Батько зі слізьми на очах читав у дипломі: «Має всі дані, щоб стати окрасою навіть першорядної сцени. Її мецо – сопрано, освіта музична, сценічна постава заповідають їй в артистичному світі найкращу будучність.»
Та Соломія прагнула вчитися далі, але тепер уже в Італії.
Із спогадів О.Крушельницької – Охрімович: «З допомогою свояка Дашкевича батько дістав у банку позичку і восени Соломія разом з батьком їде до Мілана, де розпочинає науку співу у славнозвісного професора Фаусти Креспі. Живе вона у матері видатної італійської співачки Джемми Балінчоні, з якою познайомилася у Львові і яка намовила її їхати до Італії».
V
Ви повинні забути все, чого вас навчали інші вчителі і довіряти мені, - почала перший урок Фауста Креспі.
Спочатку ми навчимося дихати. Саме дихання надає голосу політність, а головне – невтомність. Прошу запам’ятати: тільки невтомність голосу є скарбом оперного співака. А тепер, давайте я вас прослухаю.
Після прослуховування Фауста Креспі лишилася задоволена. Тільки перепитала:
Ви гадаєте у вас мецо – сопрано?
Так.
Ви граєте на фортепіано?
Я маю освіту піаністки.
Я забороняю вам грати…
Соломія дуже звикла до Мілану і міланців. Вона працює надзвичайно багато, навчаючись по шість годин тільки одного співу.
Та одного разу Фауста Креспі сказала:
- Дорога Меа, ви маєте лірико – драматичне сопрано, а не мецо – сопрано. Ви розумієте, що це значить?
Це була катастрофа. Треба було починати все спочатку. І Соломія змусила себе почати все спочатку.
Фауста Креспі захоплювалася Соломією як людиною. Вона вважала цю українську дівчину своєю кращою ученицею. Але вона ніколи не хвалила Соломію в очі. Єдине, що вона дозволить собі сказати:
Меа, ви старанна учениця, ви ніколи не повторюєте зробленої помилки. Це дуже похвально, ви розумниця, Меа Крушельницька.
VI
Звучить арія Маргарити з опери А.Бойто «Мефістофель».
Наприкінці квітня 1894 року Соломія з’являється у Львові. Їй довелося перервати заняття з Креспі, підписати контракт із Львівським театром із – за того, що важко захворів брат Антін, і грошей на ліки не має. І єдина надія на Соломію, яка б заробила кілька сотень за літо. Підтримала родину, бо Антін лежить у клініці, а за неї платити треба…
Наближалося відкриття сезону, репетиції в театрі тепер були щодня. Між тим глуха неприязнь до Соломії зростала. Після першої ж проби її давній учитель Валерій Висоцький роздратовано кинув:
- Що ви зробили зі своїм голосом? Вас неможливо слухати! – і вийшов з залу.
Бідолашна Соломія стільки вистраждала, переламала в собі страх, переучилася на лірико – драматичне сопрано, принаймні сподівалася на похвалу. І раптом – почути отаке! Це був справжній удар.
8 травня 1894 р. відбулося відкриття сезону.
Соломія Крушельницька виступила у ролі Маргарити в опері Гуно «Фауст». От що писав про цю постановку, в своєму листі до Крушельницької, Михайло Павлик: «…Співала взагалі добре, але ще треба школи і праці… Гретхен чудесно сміялася і прекрасно кланялася публіці, і я ті всі поклони грабував для себе, хоч Ви, мабуть, і не знали, що я тут… Вам, очевидно, нігде було показати свого співочого таланту, бо «Фауст» опера слабка і в обстановці Львівській виглядає на шопку. Все ж найсвітліша поява була Гретхен.»
Між тим, здоров’я Антона погіршується, погіршуються стосунки Соломії з дирекцією театру. На одній з репетицій Мишуга відмовився співати з нею, сказавши, що її голос дратує його, що його нерви не витримують.
Соломія сама була на грані нервового зриву. Вправи і репетиції, репетиції і вправи. Все це забирало чимало сил. А крім того: її обтяжували родинні борги, вона переймалася і опікувалася хворим братом, який був зруйнований фізично і психічно, не впізнавав рідних і потихенько згасав.
Але Соломія не зламалася, а змужніла: «… Я трохи іншою стала, як була перед роком. Я маю багато поводів, щоб все на світі ігнорувати, всьому не довіряти…».
Після львівських гастролей в листопаді цього ж 1894 року вона повертається до Мілану.
VII
На фоні ліричної мелодії:
Я з тобою ані разу
за руку не взявся,
я тобою, як зорею,
з землі любувався.
Присвячення В. Стефаника Соломії Крушельницькій.
На початку своєї акторської кар’єри С.Крушельницька потрапляє до Кракова. У Кракові вона знайомиться з художником Іваном Трушем і письменником Василем Стефаником.
Ось гуляють вони вулицями Кракова. Хмариться. Збирається на дощ.
- Ви боїтеся дощу? – запитує Соломія.
- Я боюся тільки власного сумління і жінок.
- Жінок, але не співачок!
- Усі жінки сирени… Панна Соломія ще й чарівниця. Буде вам за ці чари…
Василь не відривав від неї погляду, і стільки ласки й болю було в тих очах…
А Краків носив на устах ім’я Соломії Крушельницької. Вона зробилася модною. На неї спеціально ходили, а хто не любив оперу, мусив йти, бо там співала «незрівнянна Соломея». За квитками були справжні битви, а черги такі, що, здавалося, розвалять театр. Її квартиру перетворили на справжній квітник.
Чимало молодих людей закохувалося у Соломію, багато хто й освідчувався. Соломія, як завжди, трималася приязно, та й годі. Лише Стефаникові вона присвячувала увесь вільний час. Вони ніколи не зрадять теплоти своїх стосунків…
По закінченні краківського сезону Соломія повертається до Італії. Останній вечір провела із Стефаником. Прощання було скоріш світлим, ніж сумним. Вони були молоді і сподівалися на швидку зустріч.
VIII
Звучить арія Гальки з однойменної опери Манюшка.
У 1898році Крушельницька стала примадонною Варшавської опери. Вона була неперевершена в польських національних операх. Особливо в операх Манюшка. На свій бенефіс 13 березня Соломія обирає оперу Манюшка «Галька».
Якось, випадково, вона дізнається, що в притулку для перестарілих живе перша виконавиця ролі Гальки – Валерія Ростковська. Вона провідує стареньку актрису. Запрошує її на виставу «Галька» і замовляє для неї ложу.
(звучить фрагмент «Гальки»).
Зал переповнений.
Крушельницька так правдиво зобразила образ нещасної дівчини, що наприкінці першого акту на сцену посипалися дощем фіалки. Наприкінці спектаклю на сцені від квітів неможливо було поворухнутися.
Соломія взяла найбільший букет і передала його в ложу, де сиділа старенька артистка. Вітали двох Гальок: молоду Крушельницьку, стареньку – Ростковську. Соломія не забула Ростковської і після вистави організувала їй матеріальну допомогу.
ІХ
Звучить лірична мелодія. Тема В.Стефаника.
Скінчивши сезон у Варшаві, Соломія, за традицією, виїжджає з концертами по Галичині. Вона заздалегідь про це написала Стефаникові.
Вони зустрілися в Коломиї як друзі, що скучили одне за одним. Довго невимушено сміялися, говорили, та раптом, Стефаник узяв її руки в свої… схилив голову.
Соломія переживала духовне піднесення, вона відчувала себе закоханою. Після концерту, на честь співачки влаштували великий вечір. Соломія погодилася на це лиш тому, що концерт пройшов блискуче і що біля неї був Стефаник. На вечорі він сидів поруч, похмурий і невеселий. Соломія проголосила тост і поділилася своїм келихом шампанського зі Стефаником. Стефаник мовчки випив шампанське, ще хвилину посидів, а потім вийшов.
Він не мав що відповісти Соломії, вони нагадували дві планети, орбіти яких ніколи не перетнуться.
Х
На початку ХХ століття родина Крушельницьких переїжджає до Львова. Купили дім на Францішканській. В будинку оселилася Соломія, її стара матір, яка після смерті старшого сина і чоловіка, дуже погано себе почувала.
Всі сімейні проблеми звалилися на плечі співачки. Вона підписує контракт з Львівським театром. Виступає на сцені нової Львівської опери. Але Соломія відчуває, що тут вона не зможе спокійно працювати. Ось уривок з її листа: «… Кажу Вам, хто хоче спокійно працювати, той мусить втекти за десяту границю… Скажу Вам правду, що скільки раз приїду в Галілею, то так страшно мені все, що там діється і робиться, разить і болить…» Потім, пригадавши свої поїздки, продовжує: «Люди тут живуть нормально, і мені здається, що і я не без глузду, а там, у нас, все чомусь, як у хворобі…»
Соломія влаштовує родинні справи. Останнім спектаклем вибирає Манюшкову «Гальку» і виїжджає зі Львова… Гадаючи, що назавжди.
ХІ
Звучить монолог Чіо –Чіо - Сан з опери Д.Пучіні «Мадам Батерфляй».
Ніжна японочка з Нагасакі явилася Пучіні досить прозаїчно і несподівано. Змучений довгими пошуками сюжету для нової опери, композитор одного разу пішов до театру.
Там він вперше побачив п’єсу «Мадам Батерфляй» і ця постановка стала для Пучіні коханням з першого погляду і запалила в ньому святий вогонь творчості. Над оперою він працював кілька років.
Прем’єру призначили у театрі «Ла Скала» на 17 лютого 1904 р. Головні партії співали провідні артисти. Пучіні чекав тріумфу. Але вдарив грім серед ясного неба! День прем’єри став най прикрішим днем у його житті. Опера провалилася повністю.
Композитор у розпачі. Хто врятує його барвистого метелика? Хто наповнить його життям? Тільки Соломія Крушельницька. Він пропонує партію Батерфляй незрівнянній Соломії.
Соломія не одразу погодилася на запрошення Пучіні. Вона вважала, що ця роль не зовсім відповідає її голосу. Але, пізніше, все ж таки погодилася співати Батерфляй.
Настав день прем’єри 28 травня 1904 р. «Батерфляй» мала або воскреснути, або зникнути назавжди з оперної сцени.
Сказати, що театр був переповнений - нічого не сказати. Люди стояли в проходах гальорки, у відкритих дверях партеру, чергували біля входу в театр, очікуючи неможливого випадку.
Так, глядачів було багато, але скільки серед них було друзів Пучіні? Половина присутніх у залі були свідками провалу першої Батерфляй». Вони з’явилися зовсім не для того, щоб вітати вже один раз освистаного ними композитора.
Звучить арія з опери «Чіо – Чіо – Сан».
Поява Соломії Крушельницької в ролі Батерфляй була така несподівана, що в залі вмить запанувала тиша. Тиша заспокоїла глядача, дала співачці можливість заглибитися в роль і зачарувати зал. Публіка повірила їй!..
Після першої ж арії Батерфляй вибухнули оплески… І зараз же припинилися – ніхто не хотів порушувати навіяні чари. Безперечно. Це – успіх. Оперу врятовано. Крушельницька і Пучіні виходили вклонятися на біс – 17 разів.
Повернувшись додому, щасливий композитор написав на своєму портреті: «Найпрекраснішій і найчарівнішій Батерфляй. Джакомо Пучіні. Торре дель Лаго, 1904.»
Після сотої вистави Соломія сказала Пучіні:
- Сто вечорів Батерфляй… тепер годі!
І віддала йому свою вже освячену славою партитуру.
ХІІ
Звучить вальс Шопена.
Успіхи успіхами, а обов’язки обов’язками, і Соломія майже кожного року верталася додому. Влаштовувала родинні справи, складала візити близьким людям і давала концерти…
Найбільше з усіх родичів вона любила молодшу сестру Нусю, яка мала прекрасний голос, сценічні дані і котру Соломії хотілося вивчити на співачку.
Вона забрала її з собою до Італії…І раптом, сестра закохалася й вирішила покинути сцену.
- Ні, зіпсувати життя я тобі не дозволю! – сказала Соломія Нусі.
- Крім того, твій коханий одружений. Мусиш не забувати, що в Італії з ним шлюбу ти не візьмеш, а жити тобі немає де…
- Я повернуся на Україну.
- Дуже добре! Ти пригадай, що на тебе там чекає! Ти розбиваєш сім’ю… Ти – моя сестра рідна, яка весь час була зі мною… І ти маєш надію, що тебе залишать в спокої.
Світ великий… Для тих, хто має батьківщину, а ми її не маємо!
А твій коханий бідний, одружений і має двійко дітей!.. Ти не віриш?Що ж, ходімо, я маю намір дещо тобі показати.
Молодша сестра розгубилася і покірно пішла за Соломією. Вони сіли у фіакр. Їхали мовчки. Зійшли біля однієї з вілл. Соломія поводилася упевнено. Нуся холодно оцінювала кожний її жест. Щоб сестра не зробила, щоб не сказала, це вже не має значення. Свого рішення вона не перемінить… Кидає сцену і – все! І раптом… раптом їй видалося, що кров з усього тіла вибухнула, розриваючи чоло…
Там, на розі алеї стояв її милий і весело розмовляв про щось із двома прегарненькими дівчатками.
- Дивись, ото його діти. І він не вільний розпоряджатися своєю долею! Життя тільки починається з любові, а тримається на обов’язку…
Вони повернулися додому. Нуся мовчки піднялася до себе. Вона не виходила з кімнати цілий день. Вранці наступного дня Соломія зайшла до Нусеної кімнати. Дівчина лежала горілиць і очі її без усякого виразу дивилися в стелю. Викликали лікаря. Лікар визначив глибоку нервову депресію. Соломія не відходила од сестри, лікар казав, що загрози життя немає… Але найстрашніше було попереду.
Соломія запитала у лікаря:
- Чи то лікується, шановний?
- Спробуйте, треба віддати її до спеціальної клініки…
Це була катастрофа. Соломія почувалася повністю знищеною і спустошеною. Їй здавалося, що її душа і так вмерла тієї ж миті, коли вона збагнула: Нуся втратила розум і голос.
ХІІІ
Звучить ноктюрн Шопена.
«Боги не люблять щастя сильних людей, щастя геніїв»,- писав колись відомий російський співак Л. Собінов.
Соломія більше не могла терпіти самотності, яку вона досі якось не помічала. Залишивши Нусю в закладі для душевно хворих, вона вирішила виїхати на гастролі до Аргентини. В цю подорож вона запросила лише Цезаре Річчіоні.
Там, в Буенос – Айресі, вони і одружилися. Річчіоні був старший за Соломію на 12 років. Їй було – 38, а йому – 50. Вона оселяється з чоловіком у Віареджо і залишається, як їй здається, в Італії назавжди. Позаду був важкий і славетний шлях боротьби і перемог, майже 60 оперних партій, всесвітня слава, яка не полишала її і тепер.
ХІV
Соломія Крушельницька з 20-х років ХХ ст. починає свій шлях по концертних залах світу як камерна співачка.
Ранньої осені 1928 р. Соломія з’являється у Львові, щоб проспівати своїм землякам нову програму своїх концертів.
Із спогадів Й. Дримайлика, акомпаніатора співачки: «До краю переповнений зал. Точно у визначеній годині на сцену виходить співачка. Учорній довгій сукні вона виглядає так велично! Як же вона вільно, природно і одночасно якось урочисто вміє вести себе на сцені.
Сідаю за рояль і беру перші акорди. Поволі, ніби навмисне стримувані, оксамитові хвилі голосу Крушельницької заповнюють зал теплотою, сердечною мелодією».
У 1933 році Соломія приїде спеціально на шістдесятиріччя Стефаника. Вони зустрілися як рідні. Змучений хворобою письменник всміхнувся до Соломії:
- А де то тая молодість наша, Солохо?
- У тому краю, де збивали ми собі хрест, на якому нас розпинає старість,- відповіла вона.
Вони бачилися востаннє.
Незабаром і їй виповниться шістдесят, але вона ще співає.
Рідко співаки так довго зберігають голос.
ХV
У 1936 р. Соломія Крушельницька овдовіла. В Італії її дуже поважали і любили, але вона там була самотня, адже дітей не мала. Хотіла продати будинок у Львові, але не встигла цього зробити. Приїхавши до Львова у 1939 році, вимушена через прихід радянської армії залишитися тут назавжди…
З 1944 р. Соломія Амвросіївна Крушельницька – викладач Львівської консерваторії. Але то направду, що немає пророка у рідній вітчизні.
Останні роки її життя були важкими. Одинока, переслідувана, знаменита співачка із світовим ім’ям була на грані вилучення із викладацького складу консерваторії. Від неї зажадали, щоб вона представила документ, який би засвідчив те, що вона може викладати у Львівській консерваторії. Соломія здивувалася – вона виступала на кращих оперних сценах світу і жодного разу ніхто не питав у неї папірця.
Диплом шукали близько місяця. Він був знайдений в одному з архівів, в той самий день, коли у консерваторії вже засідала рада, на якій вирішували питання: чи допустити Соломію Крушельницьку до викладання у консерваторії. Вона піднялася на другий поверх, зайшла до зали, де сиділа комісія, і подала диплом з відзнакою. Її залишили в консерваторії.
XVI
Звучить мелодія М.Скорика.
Свого часу Соломія Крушельницька була законодавицею моди. Замовляла в Парижі, у кращого кравця, сукні і сценічні костюми. Контракти з нею, співачкою світового рівня, коштували дуже дорого…
Чи уявляла вона, що на схилі літ буде жити бідно, одиноко, важко хворіти. За рік до смерті Соломії Крушельницькій було присвоєно почесне звання Заслуженого Діяча Мистецтв Української РСР. А 16 листопада 1952 року Соломія померла від раку горла.
Із спогадів колишнього учня Крушельницької Арсенія Котляревського: «У Львові осінь особливо гарна. Природа з ніжним сумом проводжала в останню путь славетну співачку. Навколо могили на Личаківському кладовищі зібралося багато людей… Я стояв неподалік серед заростей і з глибоким сумом думав про те, як багато радості принесла людям геніальна Соломія і якими нікчемними були наші турботи про неї в найважчі роки її життя…»
Список використаної та рекомендованої літератури:
Врублевська, В. Соломія Крушельницька: роман-біографія / передм. О. Гончара. – К. : Дніпро, 1986. – 358 с. : іл.
Соломія Крушельницька: в 2 ч. / упоряд. М. Головащенко. – К.: Музична Україна, 1978 – 1979. – 843 с.
Паламарчук, О., Пилип`юк, В. Львівська опера: фотоальбом до 100–річчя Львівського державного академічного театру опери та балету ім. І. Франка. – Львів : Світло й Тінь, 2000. - 156с. : фотоіл.
Пилип`юк, В. Пієта в камені: фотоальбом про Личаківський цвинтар. – Львів: Світло й Тінь, 1995. - 175с. : фотоіл.
Частина друга
«Експромт – фантазія»
( Моноспектакль про життя та творчість Ольги Кобилянської. за творами письменниці, її спогадами, листами та книгами В. Врублевської «Емансипантка» і С. Пушика «Без чого не змога жити»)
Звучить вальс Ф. Шопена.
З’являється виконавиця ролі Ольги Кобилянської
Виконавиця (на фоні музики). Не можу слухати меланхолійної музики. А вже найменше такої, що приваблює зразу душу ясними, до танцю визиваючими граціозними звуками, а відтак, зрікаючись їх незамітно, ллється лиш одною широкою струєю смутку! Я розпадаюся тоді в чутті і не можу опертися настроєві сумному, мов креповий флер, якого позбутися мені не так легко.
Зате, як пронесеться музика блиску, я подвійно живу. Обнімала би тоді цілий світ, заявляючи далеко – широко, що музика грає!
І
Із щоденника О.Кобилянської:
«Я народилася 27 листопада 1863 р. На північній Буковині в містечку Гура – Гуморулуй. Сюди службовими вітрами закинуло з Галичини мого батька, дрібного урядовця Юліана Кобилянського.
Він одружився з моєю матір’ю Марією Вернер, коли йому було 29, а їй 19 років.
На той час,коли я прийшла у цей світ, в хаті було вже троє дітей: Максиміліан, Юліан та Євгенія…»
Вона була схожа на матір і була дуже плаксива. Її плаксивий голосок раз у раз лунав з кімнати, розганяв старших дітей, які не хотіли бавити малу. Та пізніше, коли трохи підросла і вже сама ходила, старші дозволили їй гратися з ними. Діти були навчені любити один одного.
ІІ
Ольга підростала. Час від часу батьки складали візити знайомим. Одного разу взяли з собою шестирічну Ольгу. Їй дуже подобалося в гостях. Вона сиділа в куточку однієї з кімнат і пильно розглядала виткані, на шовковій тканині, квіти…
Аж раптом до кімнати зайшли двоє. Він і вона. Ольга підняла оченята і завмерла з подиву. Стояла перед нею дівчина в білому вбранні, з пишною зачіскою, ставна як царівна. А він! Молодий, з прекрасними блакитними очима, і – о боже! – ці двоє спинилися поглядом на її личку.
- Чи, пан, бачив, щось подібно бридкого? – спитала Царівна розпещеним голосом.
Дитина похилила голову і продовжувала спокійно розглядати візерунки...
Із щоденника Кобилянської:
«Кілька років пізніше видала моя пам’ять ті слова і розтолкувала їх значення. І не раз, не раз іще толкувала вона значення тих слів. Некрасива – значить не потрібна! Бути коханою – значить, бути красивою! Потрібною!...»
ІІІ
Коли мала десять років, строїв у її родичів якийсь переїжджий стройник фортеп’ян.
Він був молодий, гарний і чисто аристократичної вдачі. Про нього шептали, що він емігрант і що походить з високого роду.
Вона сиділа цілий час в куті, якраз супроти нього. Вони були тільки самі в кімнаті… він пробував, перебирав різні акорди, як се чинить рука цілком вправна, підстроював, ще й грав, пробуючи заодно наново… Врешті – мусив бути задоволений з інструмента, бо почав грати. Зразу недбало і одною рукою, більше «piano».
Звучить вальс Ф. Шопена.
Опісля – обидвома руками. І тепер розляглися тони пориваючої, неописаної, якоїсь немов морозяної краси… Те, що грав, було пристрасть, а як грав – зраджувало його як людину…
Музика різко обривається.
Він, побачивши, що вона плаче, перестав грати і дивився на неї здивований. Він підійшов до неї…
Вона притисла долоні до лиця і не рухалася, немов мертва… Він схилився над нею.
- Ти плачеш? – він зсунув їй лагідно руки з лиця і подивився в очі.
- Що тобі?
- Чого ти плачеш?
- Бо так…
- Тобі сподобалася музика?
- Я… не знаю…
- Але ж ти любиш, як грають… правда?
- Я … не знаю… люблю, люблю!..
- Штука, котру я тепер грав, зветься «Impromtu fantasie»- Шопена… Я думаю, - говорив він більше до себе, - що ти будеш краще грати, ніж я, далеко краще!..
Опісля оглянув її руки і поцілував їх.
- Мені можеш позволити, будуча славо! – сказав він…
Звучить вальс Ф.Шопена.
Я сама – то та «звихнена слава». Я вижидаю щастя щодня і щогодини. Я не вчилася музики ніколи. Я ніколи, ніколи не могла «Impromtu fantasie» сама грати!! Але коли чую її як другі грають, то душа моя наповнюється слізьми…
Музика звучить голосніше. Потім затихає.
ІV
…Сталося непередбачене. Юліан Якович почав хворіти на малярію. Лікарі порадили осісти в гірській місцевості. І родина Кобилянських переселяється до курортного містечка Кімпулунг.
По приїзді до Кімпулунгу Ольгу віддали в німецьку початкову школу. Навчання дочок Юліана Кобилянського цікавило якнайменше.
- За моїх часів дівчата, - говорив він, - доїли корів, були зайняті в полі, при цьому були щасливі, здорові і невчені.
А потім додавав:
- Хлопці - підуть на вищі студії, а дівчатам таку – сяку освіту і заміж – ґаздувати!
Із щоденника Кобилянської:
«Коли хтось колись читатиме цю писанину, він буде дивуватися чому я, власне, почуваю себе нещасною. Якби я правильно могла описати злидні, які в нас панують, який жахливий батько…
Ні я, ні Євгенія не одержуємо без лайки навіть 5 крейцерів на листи. Ох боже! Коли б я могла бути з братом Максом, або самостійна, але не одружуватися, бо я на кожного чоловіка дивилася б, як на батька. Я не маю ні пошани, ні серця для мого батька…»
І далі: «…Замітаю, варю, ґаздую, а по обіді, як не заберуть часу гості, то пишу або читаю. А буває, що я мушу відкласти всяку духовну працю і, «мов служниця» варити, тільки варити…»
V
Ольга закінчила чотири класи початкової школи.. Вона не полишала мрії про дальшу освіту. Вишиванням та шитвом заробляла собі на книжки.
Читала день і ніч! Все, що траплялося на очі. Потім почала писати вірші німецькою мовою.
Ольга зачитується творами Жорж Санд. Вона переживає в своїй душі роман між Жорж Санд і Альфредом де Мюссе. «Все, що коїться з серцем митця, луною віддається в його творах. Тільки чоловіки живуть і пишуть, а жінки пишуть ціною свого життя…»
VI
…За столом зібралася вся родина, крім того її тітка Кучманівська. Закликали Ольгу:
- Кажуть, Ольго, що ти багато читаєш? – почала тітка, - Хто так чинить, той думає не про заміжжя, а про любов!
- Це так зле, тіточко?
- Я не розумію, що таке любов. Я вийшла заміж, вела порядно своє господарство, виховувала дітей, доглядала мужа.
- Тим більше ви не мусите говорити про те, чого не знаєте, - Ольга вийшла з кімнати.
- Бач, яка горда! – не заспокоювалася тітка, - Не бачить щоденної боротьби за кусник хліба. Може, чекає на зачарованого князя? Ще настане час, коли простягне руку за першим дурнем.
VII
До Кімпулунга приїхав новий лікар Костянтин Окуневський з дочкою Софією. Дівчата подружилися. Ольга була зачарована Софією. «Лілія» - подумки назвала її Ольга.
Вперше в Ольги з’явилися однодумці. Вже в перші тижні знайомства Софія принесла Ользі читати твори Шевченка, Драгоманова, Павлика – все українською мовою.
Ольга дала прочитати Софії свій перший літературний опус «Гортенза, або Нарис про життя однієї дівчини», написаний німецькою мовою.
Софія в одному із листів написала про свої враження від цього твору:
«Дорогая моя панно Ольго!
Я б могла дійсно дуже гордитися тим, що хтось дав мені свою першу роботу для прочитання і висловлення моєї думки, але воно так не є.
…здається мені, що ваша перша спроба зраджує літературний талант, який би міг виробитися до високої степені…
Ваша новела читається легко, бистро, і це вже є доброю ознакою…
Характери, може, не досить ясно окреслені, але це нічого не значить, коли взяти до уваги ваш вік! (Ользі було лише 18 років)
Сподіваюся, що ви не схочете завжди писати по – німецьки. Ви ж русинка, і ваша повинність писати по – руськи. Не говоріть, що ви мови не знаєте, ви розмовляєте добре, а читаючи більше руських книжок, ви краще навчитеся мови…
Щиро цілую Вас.
Завжди Вам прихильна Софія.
Кімпулунг. 7.06. 1882р.»
Лист Софії можна вважати першою рецензією на перший літературний твір О. Кобилянської.
VIII
Згодом О. Кобилянська написала оповідання «Вона вийшла заміж» і подала його до альманаху «Перший вінок» редактором якого був І. Франко. Але оповідання не прийняли через, як пояснив Франко, «солодкувато – сентиментальний стиль».
Перша невдача з публікацією не зломила Ольги, вона продовжує працювати далі…
На початку 90-х років ХІХ ст. родина Кобилянських переселяється в Чернівці, на вул. Новий Світ. В Чернівцях вона завершує свій перший прозовий твір «Людина» і саме в Чернівцях приходить до неї її найбільше кохання, її найбільший біль і смуток, її доля у вигляді блискучого, талановитого, імпозантного письменника Осипа Маковея.
ІХ
Звучить вальс Ф. Шопена.
Маковей був захоплений від її таланту, а Ольга, треба ж було цьому статися, закохалася в нього. Раз і назавжди. Вона і до Маковея закохувалася постійно. Якщо зранку вмирала одна любов, то увечері вона знаходила іншу. Маковей вартував любові. Але, щоб любили його…
Щороку у серпні Ольга вирушала в гори. Напередодні від’їзду вона побувала в редакції Маковея.
В один з теплих днів Маковей приїхав до неї в гості. Вони пішли гуляти. Підійшли до маленького містка через струмок. В ту ж хвилю Маковей підхопив її на руки і переніс через струмочок. Це тривало якусь мить… А в голові в неї запаморочилося… І, прощаючись в той день, вже знала, що ніколи не зможе з ним бути легковажною і веселою.
Він відпровадив її додому. Пообіцяв прийти завтра. Вона чекала. Він не прийшов. Поїхав!
Здавалося в їхніх стосунках нічого не змінилося. Вони продовжували багато років разом працювати, вечорами гуляли в парку… Кохання давно жило в її серці. Про якесь там «замужество» не думала. Їй вистачало і того, що вона бачить його, чує його голос…
Вона не спала по ночах, страждала від свого кохання, гірко плакала. Ольга писала про любов, - що вона серйозна як смерть і глибока наче море.
З листа Кобилянської до Маковея:
«Хоч я Вас сьогодні і бачила, мушу вам сказати, що Ви виглядаєте стомленим. Мабуть, багато працюєте і мало спите? Хотілося б бачити вас зовсім близько».
Якось Осип Маковей пожалівся, що йому дуже важко, в тому числі і матеріально, вона запропонувала йому жити разом, у її батьків. Вона навіть написала йому листа. Ольга вважала, що Осип її зрозуміє, дасть їй руку, і виповниться все, про що вона мріяла.
Йому потрібно лише відповісти на листа відразу «так» або «ні». Вона чекає місяць. Маковей мовчить. Півроку чекає. Маковей мовчить. І навіть зустрічаючись з нею – мовчить. Вона пише йому «покаянного» листа, просить пробачення за те, що забажала «неможливого».
Він відповідає їй у свою папку «Невідправлені листи»:
«Є на світі жінки, яких дійсно недооцінили або не змогли оцінити мужчини. До таких я відношу Вас…
Ви нещасна тим, що забажали віри і поваги від чоловіка, якого б наприкінці 1880 р. просто напросто ігнорували. Просто тому, що коли він був у першому класі гімназії, ви були дівчиною на виданні. Хіба я винен в тому, що Вас в той час не оцінили хлопці…»
Звучить вальс Шопена.
Х
У своєму листі до болгарського письменника Петки Тедорова вона напише:
«…Знайте ж, любила одного мужчину, і багато літ. Він поводився зі мною так, що я думала, що він також мій друг, як і я його, і що я йому теж саме, що і він мені. Не знаю, як це буває у інших людей. Але коли любить поет – він страшно любить. Всі квіти, що цвіли в моєму серці, в моїй душі я йому дарувала.
Раптово він відвернувся! Чому? А ось,- каже, - якійсь там панок не радить мені з Вами одружуватися, тому що Ви старші за мене і це буде недобре. Але я все рівно Ваш друг…
Скажіть, що зробити, щоб не ходити з такою раною в душі?»
Почуття послабили її здоров’я. Одного разу за обідом їй стало погано. Викликали лікаря. Лікар поставав діагноз – інсульт. Якщо не розвинеться набрякання мозку – виживе.
Ольга вижила, вийшла з коми, але з хвороби – більше ніколи. Вона наново вчилася писати, говорити, ходити. Маковей щез з її життя. Через три роки після розриву з Кобилянською він одружився. Вона до кінця свого життя залишалася самотньою.
У своєму останньому заповіті Кобилянська напише: «…будьте здоровими і згадуйте мене. Я ніколи не була щасливою. Найкращими хвилинами були ті, коли я писала і завершувала свої твори…
Всіх тих небагатьох мужчин, яких я любила, я презирала.
Всі вони були безкультурними і нікчемними…»
ХІ
Звучить музика Ф.Листа.
«Мій любий чарівний квіте, квіте папороті. Жрице краси й чистоти. Цвіт папороті так тільки на час прив’яне, а потім прийде та чарівна хвилина, коли дух свою силу виявляє серед темної ночі, коли цвіт – поломінь здіймається раптом із землі в гору, до неба в невідомі простори» – з листа Лесі Українки до Ольги Кобилянської.
Вони познайомилися листовно через Михайла Павлика у 1899 році. Леся Українка першою написала листа до Ольги Кобилянської. Понад 10 років вони листувалися, товаришували.
В той час, коли Ольга пережила важку любовну драму з Маковеєм, подруги зустрілися. Леся приїхала до Кобилянської в Чернівці, згодом обидві вирушили до Кімпилунгу.
Ще до приїзду на Буковину Леся Українка писала: «Мені хочеться Ваших тихих речей, Ваших лагідних поглядів, Вашої ще не чуваної для мене музики, мене ваблять Ваші не знані, а вже милі гори і вся Ваша країна, що здавна мрією стала…»
…Леся читала Ользі поезії, написані в Кімпилунзі. Вони багато говорили, робили чимало походів в гори.
Якщо для Ольги Кобилянської були найплідніші ранки, то Леся Українка любила писати вночі.
За місяць у Кімпилунзі Леся Українка створила дев’ять поезій і надіслала статтю до журналу «Жизнь», яку було надруковано аж через 75 років.
В липні місяці Леся Українка виїжджає до Буркута, вона продовжує подорожувати Карпатами зі своїм чоловіком Климентом Квітккою, а Ольга залишається у Кімпулунзі. З Буркута Леся Українка пише листа, в якому називає Кобилянську «Хтосик чорненький», а себе «Хтосик біленький».
«До когось дуже любого, дуже дорогого, що ніколи не сердяться на когось і завжди когось розуміє, хто має силу ходити по гострім камінні, та завжди перейде по ньому до чогось високого, до вищого, ніж звичайно можна дійти рівними та гладкими стежками… зірве собі золоту зірку і цвіт папороті і буде знати те, чого багато – багато інших людей не знають…»
До нас дійшло чимало листів Лесі Українки до Ольги Кобилянської, а от з листів Ольги до Лесі зберігся повністю лише один – єдиний і другий без закінчення… Чому? Як казав Климент Квітка: «Леся Українка була взагалі проти публікування фактів з інтимного життя і листування». Коментарі, як кажуть, зайві.
ХІІ
На початку ХХ ст. Кобилянська подарувала українській літературі неперевершені художні шедеври.
У 1902 році вона пише соціально – психологічну повість «Земля». «Факти, що спонукали мене писати «Землю» - правдиві – згадує письменниця .- Особи вся що до одної із життя взяті. Я просто фізично терпіла під з’явиськом тих фактів, і коли писала, ох, як хвилями ридала!.. Се одна з моїх праць, котру я, як авторка, завсіди шанувати буду…».
(зачитується, за бажанням, будь – який уривок з твору «Земля»).
«Болгарський письменник Петко Тодоров, що відвідав мене в році 1903 особисто звернув мою увагу на народні пісні, їх багатство і свіжість. Я застановилася над його висловленими переді мною думками і написала «В неділю рано зілля копала». За основу твору узято пісню «Ой не ходи, Грицю, та й а вечорниці…».
(За бажанням можна показати будь – який уривок з твору «У неділю рано зілля копала).
ХІІІ
Доля посилала письменниці нові важкі випробовування . Смерть батька, матері, улюбленого брата Макса, важкі матеріальні нестатки, хвороба…
Все це прикро відбилося на її діяльності. Вона пише до письменниці Христі Алчевської: «… в мене нема супокою і приємності для мене. Поет в мені заложив крила і поволі завмирає. Через те я і мовчу… Жию, і тяжкі дні мої в клопотах, без сонця, в однім, невеликім помешканні, в подвір’ї…»
У 1927 р., в Києві широко відзначили 40–річний ювілей літературної діяльності Ольги Кобилянської. Її твори вийшли багатотомним виданням. За гонорар, одержаний з Києва, Ольга Юліанівна придбала в Чернівцях власний дім.
ХІV
У 1936 році її розбиває параліч. З цього часу Ольга Кобилянська уже більше ніколи не зможе ходити…
На початку Другої світової війни на весь світ пролунали мужні слова 78-річної Ольги: «…Наші серця горять священним гнівом до фашистських псів. Це – виродки, їх пазурі в крові сотень тисяч мирних людей… Вони сіють смерть, виродження, загибель культури».
Коли окупували Чернівці хвора письменниця не змогла виїхати з міста. У 1942 році справу Ольги Кобилянської передано до військового трибуналу. 21 березня її прийшли арештовувати представники сигуранци (таємної румунської поліції), але їм «не пощастило». Ольга Юліанівна померла, врятувавши себе, таким чином, від фашистської катівні.
Окупаційна влада не очікувала з боку письменниці такої «підступності» і, зі свого боку, заборонила родичам влаштовувати їй масовий похорон…
Звучить вальс Ф.Шопена.
«Не можу слухати меланхолійної музики. А вже менше такої, що приваблює зразу душу ясними, до танцю визиваючими граціозними звуками…
Зате, як пронесеться музика блиску, я подвійно живу. Обнімала би тоді цілий світ, заявляючи далеко – широко, що музика грає!»
Вальс Ф.Шопена звучить голосно і потужно.
Список використаної літератури:
Врублевська, В. Емансипантка. – К.: Молодь, 1989. – 224 с.
Кобилянська, О. Оповідання. – Львів: Каменяр, 1982. – 271 с.
Коваленко, Н. Буковинська орлиця. – К.: Молодь, 1968. - 253 с.
Пушик, С. Дараби пливуть в легенду / С. Пушик. – К.: Радянський письменник, 1990. – 334 с.
Яровий, К. Тести до теми: «Ольга Кобилянська» / К. Яровий // Українська література в загальноосвітній школі. – 2003. - № 4. - C. 26-28.
Частина третя
Марковичева
(Драматичні варіації на тему життя української письменниці Марко Вовчок, створені за книгами О.Іваненко «Марія», В.Петрова «Романи Куліша», журнальними доробками Л. Кореневича «Музи натхнення», Т.Денець «Ясна зіронька українського письменства», за листами та спогадами про Марка Вовчка.)
І
Звучить музика П.Чайковського з фортеп’янного циклу «Пори року».
З’являється виконавиця ролі Марка Вовчка.
Виконавиця. З дитячих років найдужче вона любила весну з її гомоном неспинної води, цвіріньканням перших пташок, жадобою цвіту, росту кожного дерева, кожної билинки, кожного кущика.
І її також особливо охоплювала жадоба росту, жадоба життя! На мить здалося – саме з цього відчуття, - вона знову юна дівчина – Маша Вілінська – їде з пансіону, до своєї тітки Катерини Петрівни Мордовіної.
ІІ
Катерина Петрівна жила в Орлі на широку ногу. Вона пишалася своїми літературними поглядами, любов’ю до літератури та до людей, які цю літературу створюють.
Вона дуже любила влаштовувати у себе різноманітні вечірки, де можна було побачити і персон місцевого бомонду, і народника І Якушкіна, і адміністративно висланих студентів.
І ось, на одній із таких літературних вечірок, Маша зустрілася зі своїм майбутнім чоловіком Опанасом Марковичем.
ІІІ
Звучить вальс Свиридова до повісті О. Пушкіна «Заметіль».
… Скільки ж тоді тут зібралося народу, старих і молодих чоловіків, молодих і тих, що підмолоджувалися, панянок і панночок, і серед цієї різнобарвної юрми, - він побачив великі блакитно – сірі очі.
Не по літах серйозні вони розглядали його з одвертою цікавістю і якоюсь вимогливою допитливістю… І йому вже розхотілося щось дотепно розповідати і бути центром серед жінок, які кокетували і упадали коло нього у різний спосіб. Він постарався закінчити швидше розмову й непомітно підсів до дівчини у скромному сірому платтячку з білим комірцем та білими манжетами.
І він заговорив з нею, почав розповідати їй, тільки їй, про рідну Полтавщину, про те як він любить сам блукати по селах і записувати почуті від дідів перекази, дівочі та парубоцькі пісні, сільські звичаї та обряди.
Вона слухала дуже уважно, майже не перебиваючи питаннями.
«Певне, родичка» - подумав він. З дочкою хазяйки, балуваним дівчам років десяти, він уже мав нагоду познайомитися. Саме через вередливий вираз обличчя було видно, що це донька господині дому. І одразу було видно, що ця дівчина – тільки родичка. Не гостя, не дочка, а родичка…
Але Маша не виявляла, як годилося бідним родичкам, ані палкої любові, ані покори до своєї благодійниці.
Катерина Петрівна скаржилася:
Ах, ця Маша зовсім не уміє подати себе у вишуканому товаристві… Вона не хоче вчитися музиці, хоча дуже гарно грає та співає, коли знаходиться наодинці. А кожна, поважаюча себе панночка, має мати у своєму репертуарі такі твори, як «Молитва діви» або «Дзвони монастиря»…
Я ж переживаю за Машеньку, як за рідну дочку. Бажаю аби вона вдало вийшла заміж, щоб це була вигідна в усіх відношеннях партія! І головне, щоб чоловік мав становище, і достаток…
А Марія, всупереч бажанням і планам тітки, щодо гарної чоловічої партії, погодилася вийти заміж за Опанаса Васильовича Марковича, який на той час не мав не тільки ні кола, ні двора, але й якої – не будь порядної посади чи служби.
Вона одверто довіряла йому свої думки, свої бажання, а він повівся з нею не як з рівною в усьому дружиною, а як старший товариш та навчитель.
Пройдуть роки і Марія в одній із розмов признається, що заміж за Марковича вийшла не з кохання, а тільки з приязні, головним чином бажаючи позбутися настирної опіки тітки Мордовіної.
Згодом подружжя Марковичів переїде на Україну.
Опанас Васильович отримає місце учителя географії та історії у Немирівській гімназії, а Марія відкриє у себе неабиякий письменницький дар.
ІV
Приблизно у квітні 1857 року отримав Пантелеймон Куліш від свого товариша та спільника О.Марковича з Немирова невеличкий пакуночок. У пакуночку був зошит та коротенька записка такого змісту: «Відсилаю тобі літературну працю дружини моєї, Марії Олександрівни. Думка твоя мені дуже важлива. Не забарись з відповіддю».
Лежав цей зошит у Куліша на столі тиждень, другий… Нарешті, якось гаючись без діла, узяв зошит у руки. Почав читати…
Звучить сумна українська народна мелодія
З листа П.Куліша до Олександри Милорадович: «Одна пані родом з Московщини і вже замужем почала писати по – нашому. Що ж? Недавно написала чотири маленькі повісті із речей селянок. Чи поймете ви мені віри, що як читав я їх, то дух у мене займавсь: так зрозуміла вона красу нашого слова і наче піснею заговорила».
З першого разу, з першого ж враження причарувала Марія Куліша. Сидячи у глухому провінційному Немирові, Марія розуміла, що їй потрібен впливовий приятель, який би простяг їй руку й допоміг висунутись з натовпу, розвинутись, розкритись, вирватись з осоружного провінційного містечка. І такою людиною, на той час, міг бути для неї лише Пантелеймон Куліш.
Вона продовжувала надсилати Кулішеві свої оповідання.
З листа П.Куліша до дружини, 12 червня 1857 року:
«Одержав від жінки Марковича нове повідомлення з народного життя. Чудо! Чудо! Нічого подібного ще не було в літературі нашій. Яка мова! Які форми! Чудо. Чудо!
Важливо тут те, що нема вигадки – усе було, усе трапилося і розповідано саме так, як було й трапилось. Коли надрукую, хай тоді розуміє кожен по своїх силах».
Оповідання Марка Вовчка були опубліковані Кулішем влітку, цього ж 57 – го року.
З листа П.Куліша до О. Милорадович: «Печатаю я, мої сестриці – голуб’ята, «Народні оповідання» Марка Вовчка. Побачите, що це за диво, що за краса нашої мови, що за слова нашому сільському людові. Всі повісті написані так, як народ розказує, видумки немає: іменно такі случаї були з народом, іменно так він живе, мучиться і серцем обертається до бога».
У першу збірку Марка Вовчка увійшло одинадцять оповідань. Серед них такі, як «Сестра», «Чумак», «Козачка», «Одарка», «Сон», «Панська воля або Горпина» та інші.
V
Перша зустріч Марії та Куліша відбулася 26 серпня 1857 року. Куліш запросив її до маєтку своєї дружини Олександри Білозерської. Познайомилась вона з усіма Кулішевими родичами. А Куліш очей від неї не міг відірвати. Ходив навколо неї таким собі павичем, кокетував, говорив багато та вишукано, фразами так і сипав.
Перебування у Куліша було для неї тим приємніше, що вона побачила тут, у нього, видрукувані сторінки своїх «Народних оповідань».
Погостювавши у Куліша кілька днів, рушила далі на Борзну та на Орел.
«Попрощалася з Пантелеймоном Олександровичем і так мені сумно стало. Коли – то ще побачу. І на небі ясно, і люди до мене добрі, а усе – таки чогось сумно мені, що й казати».
З собою повезла Марія портрет Куліша, та епілог твору «Чорна рада».
Звучить сумна українська народна мелодія.
А потім… потім була зустріч віч – на – віч на одній із поштових станцій. Ця зустріч переросла у велике кохання Пантелеймона Куліша до Марії Марковичевої.
VI
У середині грудня 1858 року Опанас Маркович одержує відпустку із – за хвороби та переїжджає з родиною, на той час у Марковичів народився син Богдан, до Петербургу.
Марія вразила усіх своєю зовнішністю і талантом. Вона стала окрасою Петербурзького літературного осередку.
Чимало чоловіків було у її ніг. Не оминув сієї чаші і славетний російський письменник І.С. Тургенєв. Саме він переклав «Народні оповідання» російською мовою.
Але, не менше ніж оповіданнями Марка Вовчка Тургенєв був зачарований і самою авторкою. Заради тісного спілкування з нею Тургенєв залишив на певний час свою кохану, французьку співачку Поліну Віардо. Саме Тургенєв супроводжує Марка Вовчка з сином Богданом на лікування до Берліну. Опанас Маркович повинен був приїхати пізніше.
VII
А що Куліш?
Він одного разу ясно усвідомив, що його красуня – дружина Сашенька Білозерська поряд із Марією виглядає неотесаною селянкою. Тому не диво, що через деякий час, коли Марковичева у супроводі І.С. Тургенєва прибула до Берліну, закоханий Пантелеймон Куліш був уже там. Він до нестями ревнував Марію. Ревнував її до Тургенєва, до чоловіка, до інших.
«…Доля цієї жінки рідка. До того ж я кохаю її, незважаючи на всі її хиби і на все те, що з боку кожної жінки щодо мене можна було б назвати підлістю».
Куліш зняв в одному із Берлінських готелів найдорожчий номер, для занадто ощадливого Куліша це був подвиг заради кохання.
Куліш благав Тургенєва приглянути за Богдасиком, тому що він має серйозно поговорити з Марією.
Тургенєв здивувався, але погодився.
Куліш запалив свічки. Накрив стіл.
Поставив посередині столу чудодійний напій, витвір його товариша Віктора Забіли, який носив назву «Коханівка». Цей напій мав придати сили та мужності Кулішу. Але його спіткала невдача. Горілка виявилася протилежної дії. Вона була виготовлена для того, щоб угамувати занадто темпераментних кавалерів.
Із спогадів О. Дорошкевича: «Побачення не дало жодних авансів Кулішеві в його новій пристрасті. Марковичева дала Кулішевому залицянню одсіч».
А у чоловіка своя логіка і від любові до ненависті один крок…
Куліш повернувся до покинутої дружини та поїхав з нею Волгою на Кавказ, а Марію зненавидів до кінця життя.
«Оце ж і пані Марковичева добулася до того, що стала притчею во язицєх і покиванням глави в людях. Я їй це пророкував, всяк застерігав її – чого я не робив! Та «мир нависний», а за ним разом і той, хто ці два слова сказав, звели з ума хвалінням без критики, розбалували в столиці провінціалку і тим самим зробили з неї європейську потаскуху».
У 1890 році у своїй поемі «Куліш у пеклі» він повторив негативну характеристику Вовчка:
І вовк… ні, се була вовчиця,
А тільки прозвана вовчком!
І не вовчиця, а лисиця
З єхидним ницим язиком…
Тихесенько, як тінь ступала
І кралася не до курей,
А до сердець прихильно щирих,
До розумів святих – правдивих,
Губила між людьми людей.
20 липня 1889 р. у листі до О.Огоновського додав такі пояснення: «Марка Вовчка вигадав я по созвучному слову Марковича, та й не помилився, приложивши такий псевдонім: сей бо вовчок, той, що росте диким пагінцем на плодючому дереві, висисав так само живі соки з людей, що держали його на світі».
О. Дорошевич з цього приводу відповів: «У цій непристойній характеристиці виступає, як на долоні, уся мстива, себелюбива натура Панька Куліша».
VIII
Звучить вальс – фантазія М. Глинки.
А Петербург пліткував про чисельні романи Марковичевої.
- Що ж є такого у цій жінці, що всі нею так захоплюються? – говорила якось одна дама іншій, - Зовні – проста баба, білі очі, з білими бровами та віями, пласке обличчя, в товаристві мовчить, ніяк її не зворушити, відповідає тільки «Да» і «Нет». А усі мужчини божеволіють від неї.
Тургенєв лежить коло її ніг, Герцен приїхав до неї в Бельгію, де його мало не схопили, а Куліш – мало через неї не розійшовся з дружиною! Кажуть, Марковичева уміє так зробити, що її прихильники скрізь обстоюють її, вона покинула чоловіка, чудову людину. «Він не вартує її»,- кажуть, - її душа велика, щоб задовольнятися одним чоловіком.
- До речі, - втручається до розмови друга дама, - сам Т.Г. Шевченко зацікавився нею. Він очарований її творами. Організував складчину серед шанувальників українського слова, і купив їй золотий браслет за 120 рублів!
- Боже, який розкішний подарунок! І Марковичева його прийняла? – перепитала перша дама.
- А ви б відмовилися від такого презенту?.. Звичайно ж прийняла.
- Кажуть, що вона прийшла до нього сама, - продовжувала перша дама, - що було між ними достеменно невідомо. Відомо тільки, що вона співала йому українських пісень, а він з тих пір почав називати її «Красуня Маруся», або ж «Моя улюблена доня Маруся».
- Невже і Шевченко закохався у Марковичеву? – здивувалася друга дама.
- Скоріше за усе, він побачив у Марко Вовчкові споріднену душу, це уже Куліш так розхвилювався, що, у пориві ревнощів, приписує Шевченкові до чого сам прагнув.
- Ах, як би там не було, - замріяно промовила друга дама, - а я б хотіла опинитися на місці Марковичевої, щоб зваблювати усіх чоловіків і при цьому належати тільки собі й більше нікому.
- А мене обурює ця жінка, - розгнівано повідомила перша дама, - Де ж справедливість, коли такі створіння живуть на землі, щоб іншим життя псувати.
Звучить «Вальс – фантазія» М. Глинки.
ІХ
Не лише приватне життя Марковичевої турбувало вишукане товариство, але й її неабияка літературна слава.
У Марко Вовчкові є чимало незрозумілого. «Московка», як її називав Куліш, за якихось чотири роки опановує якнайкраще українську мову, з усіма її відтінками народного стилю, проявляє глибоке знання селянського побуту, соціальних і родинних взаємин народу.
Звідсіля – і висновок: що не вона авторка «Народних оповідань», що її авторство – то легенда та міф?
Саме так вважала Олена Пчілка, мати Лесі Українки. З листа Олени Пчілки до О. Огоновського: «Марко Вовчок – нахабна канапка, що вкрала українську личину, почесний вінець прекрасного українського автора. Бо справді, яке то колись було для української мови та літератури переконання, що нібито якась перша – ліпша канапка, зроду не чувши української мови, ледве захотіла, у два дні перейняла мову зо всіма найтонкішими її властивостями й почала писати по – українські, - та ще як? – краще всіх українських повістярів».
Марко Вовчок лаяли, бо їй дивувалися, але коли її прославляли, то її твори протиставляли творам найвизначніших письменників.
Ось як про неї сказав Тургенєв в одному із своїх листів: «Марко Вовчок – це чудесна, розумна, чесна й поетична істота, але захоплена пристрастю до самознищення: просто так себе обробляє, що клоччя летить».
Х
Звучить музика П.Чайковського з циклу «Пори року».
Закордонна подорож Марії Олександрівни триває. Тургенєв показав їй Францію і ввів у вузьке коло французьких літераторів та видавців. Марія знайомиться з відомим письменником – фантастом Жулем Верном, перекладає російською мовою п'ятнадцять найвідоміших його творів.
Твори самого Марка Вовчка публікуються у Франції, Італії, Англії, Польщі, Чехії… Їй платять запаморочливі гонорари, але вона не уміє дати ради з грошима. Тургенєв залишить цікаве свідчення про марнотратство та щедрість Марії: «… Скільки ж витрачає ця жінка, сидячі на сухому хлібі, в одному платті, без черевиків – це неймовірно! За півтора року розтратила 30 тисяч франків! Зовсім невідомо на що!»
Марія була благодійницею. Вона роздавала гроші тим, кому, як вона вважала, вони конче потрібні. Часто забувала про себе.
ХІ
Важко уявити, чим би закінчилася «возвишена» любов І.С.Тургенєва до П. Віардо, якби Марія відповіла прихильністю на почуття старіючого красеня. Стосунки між письменником та співачкою збереглися завдяки тому, що Марковичева закохалася у молодого, майже нікому невідомого випускника Петербурзького університету Олександра Пассека.
Звучить вальс Ф.Шопена.
Родина Пассеків була знатною та багатою. Тетяна Петрівна Пассек, мати Олександра, була двоюрідною сестрою О.Герцена. У своєму помешканні вона збирала увесь цвіт російського зарубіжжя.
Із спогадів славетного фізіолога Сєченова: «Т.П. Пассек нерідко запрошувала мене до себе то на чай, то на московські пиріжки, або ж на російські щі, і у її родині я завжди зустрічав пані Марка Вовчка, яку рекомендовано було в вічі, як письменницю, а поза очі як бідну жінку, що страждає від суворої вдачі свого чоловіка.
Чи то не звертала вона жодної уваги на нас, чи то ми не доросли до розуміння душевних її скарбів, але у мене, принаймні, не лишилося жодних вражень про неї щодо цього.
Нічого більше: білява, невродлива, не дуже молода і досить огрядна дама, без усяких прикмет змученості на обличчі».
Якщо на фізіолога Сєченова Марія ніяких вражень не справила, то на Олександра Пассека – навпаки. Зустрівшись з нею, Олександр безтямно закохався.
І тут сталося неймовірне – Марковичева, яка звикла паморочити голови чоловікам і вертіти ними так, як їй заманеться, раптом сама закохалася в хлопчиська, молодшого за себе
Звучить музика з циклу П.Чайковського «Пори року».
«Жінка належить тому, хто її найдужче любить» - про це вона прочитала у Стендаля.
Так, як Саша, її ніхто ще не любив.
Вона подобалася, нею захоплювалися, пишалися, розвивали та виховували, а для Саші вона стала усім – повітрям, без якого не можна жити.
Але як можна належати цьому хлопчику?
Чи не збожеволіла вона?.. Раптом згадувала, «недоступною» її усі вважають, як казився Куліш, а Тургенєв?
Боже мій, господи! А цей хлопчик «взрушив» серце і ані розум, ані розсуд нічого – нічогісінько не вдіє…
ХІІ
Одного разу до помешкання Марії Олександрівни у Парижі увірвалася Тетяна Петрівна Пассек. Між нею і Марією вибухнула розмова:
- Мій син, мій хлопчик, - почала Тетяна Петрівна,- такий правдивий, такий уважний, такий невинний – раптом змінився, пустився берега, тому… тому, що ви літня заміжня жінка спокушаєте його, дозволяєте залицятися до себе, незважаючи на сім’ю, чудового дбайливого чоловіка (пригадуєте, Сєченову говорилося зовсім інше, щодо чоловіка Марковичевої).
- Тетяно Петрівно, - перебила її Марія, - моя сім’я нікого не обходить. У свої справи я нікому не дозволю втручатися.
- А мій син, його щастя – це мене не обходить?... Обіцяйте, обіцяйте мені залишити мого сина! – благала жінка.
- Ваш син – доросла людина. Ми самі розберемось у наших взаєминах, - гордо відповіла Марія і, уклонившись, вийшла з кімнати.
Згодом відбулася, не з приємних, розмова з Опанасом Васильовичем і його від’їзд до Петербургу.
Прощання на вокзалі було не надто сумним. Вона поцілувала його, веліла передавати вітання рідним і близьким…Опанас висунувся у вікно поїзда, щоб востаннє подивитися на неї.
Коли б знав, що справді востаннє…
ХІІІ
А «Європа» і далі цікавилася приватним життям Марка Вовчка.
Коли Марія поїхала до Риму разом з Олександром Пассеком, Тургенєв написав їй досить сердитого листа: «Використайте, принаймні, з користю ваше перебування в Римі. Не млійте, сидячи, годинами бік у бік з вашим, проте, наймилішим приятелем; дивіться, учиться, ходіть по церквах та галереях…
Поміркувавши з приводу мого листа, Ви самі впевнитесь, що Вам не можна йти далі тією ж самою доріжкою».
З листа О.Герцена до М.К. Райхель: «Марія Олександрівна збалувалася зовсім і пішла писати, та не повісті, «билі…».
Пізніше О.Герцен напише до Тургенєва: «Ти на неї маєш вплив, мабуть вона на тебе – більше і, коли ти хочеш бути їй корисним, постав її на ноги і виплутай із світу поганих пліток, незрозумілих кохань, кокетства та брехні. Бо Жорж Санд (французька письменниця з якою порівнювала себе Марко Вовчок) не через те вважається великою письменницею, що багато капостей робила…»
Невідомо наскільки довготривалим був зв'язок між Марковичевою та Олександром, закінчився б він шлюбом чи ні, якби Олександр не захворів на туберкульоз, що підірвав його здоров’я. Невдовзі він помирає, а для Марії починається чорна життєва смуга.
ХІХ
З України прийшла звістка, що помер чоловік Опанас Маркович.
Помер від туберкульозу щирий друг, відомий публіцист Микола Добролюбов, з яким Марко Вовчок плідно співпрацювала.
Вона повертається до Петербургу, щоб не збожеволіти від такої кількості смертей, знаходить розраду у літературній праці та спілкуванні зі своїм троюрідним братом Дмитром Писарєвим. Удвох вони перекладають працю Ч.Дарвіна «Походження видів» та «Життя тварин» Брема.
Але знову тяжкий удар долі. Дмитро Писарєв втопився у неї на очах, купаючись у Балтійському морі. Горю Марії не було меж.
Відомий російський поет Микола Некрасов присвятив їй утішливі вірші:
«О, не рыдай, ты над ним, - хорошо умереть молодым…»
XV
Звучить полька Й.Штрауса.
- Ви чули новину ? – запитала при зустрічі одна дама другу.
- Яку? – поцікавилась та.
- Марковичева знову вийшла заміж!
- Та невже?
- Можете мені повірити. Інформація цілком достовірна. Марко Вовчок, ховаючись від поліції, під наглядом якої вона перебувала, виїхала до найвіддаленішої провінції…
- Так, так, пригадую, - перебили першу даму друга,- ще цар Олександр ІІ поцікавився у шефа жандармів, де Марко Вовчок і той відповів, що письменниця за кордоном.
- А вона увесь час жила у провінції, де і познайомилася зі своїм другим чоловіком.
- Ах, ця Марковичева, ніяк не угамується, - роззлостилася друга дама,- Уже майже сороківка на носі, а вона йде до шлюбу. І хто ж її новий чоловік?
- Студент морського училища, який молодший за неї більш як на сімнадцять років.
- Воістину кажуть, - зробила висновок друга дама, - більш оригінальної та експансивної жінки ще світ не бачив.
Звучить полька.
ХVI
Молодий гардемарин Михайло Лобач – Жученко представив на її суд переклад оповідань. Переклад був талановитий, але мине час і з’ясується, що гарний переклад був результатом старань його друзів з метою допомогти йому заволодіти увагою Марії.
Літературного таланту у Михайла не було, але шлюб відбувся усупереч пліткам і пересудам. Заради Марії він проміняв море на сушу.
Разом вони виростили прийомного сина Бориса. Разом ділили вони радість і горе, проживши у шлюбі 36 років.
Звучить музика П.Чайковського з циклу «Пори року».
З листа Марка Вовчка: «Через що у мене така дивна вдача? Усе, мені здається, я пережила, про що б я не чула й не бачила…
Я уявляю собі іноді усі нещастя, які можуть трапитись – нема жодного, якого б я не могла перенести. Мені здається, я перенесла б усе спокійно, і, сказати, з радістю спокутуючи усі помилки неповерного минулого, навіть майбутнього…»
Музика П.Чайковського грає голосніше.
P.S.
Марія Олександрівна Вілінська (Марко Вовчок), по другому мужу Лобач, померла 28 липня 1907 року. Поховали її на подвір’ї на хуторі Долинському у склепі, неподалік від її улюбленої старої груші.
Іван Франко, відгукнувшись на цю сумну подію, писав: «Зламалася велика сила. Закотилася ясна зоря нашого письменства…»
Список використаної та рекомендованої літератури:
Іваненко, О. Марія / О. Іваненко. - К.: Радянська школа, 1988. – 541 с.
Кореневич, Л. Музи натхнення /Л. Кореневич, П. Селегій. - Київ – 2004. – С. 154 – 161.
Крайнікова, Т. Життєвий і творчий шлях Марка Вовчка (Марія Вілінська) / Т. Крайнікова // Українська мова та література. – 2002. - № 17-19. – С. 53-55.
Музи натхнення// Слово Просвіти. – 2004. – 5 – 11 лютого. – С. 13.
Перекладачка Жуля Верна // Все для вчителя. – 2002. - № 7. – С. 13.
Сюндюков, І. Марко Вовчок : штрихи до портрету / І. Сюндюков // Шкільна бібліотека. – 2007. - № 7. – С.18 -19.
Частина четверта
.jpg)
«Ще слів нема – поезія вже є»
(літературно – музичний ноктюрн, присвячений дитячим рокам Лесі Українки)
Звучить ноктюрн Ф. Шопена.
Ведуча. Одного сонячного липневого дня 1868 року вулицями Києва проїжджав весільний поїзд. Це одружувався молодий адвокат Петро Косач. Його нареченою була Ольга Драгоманова, рідна сестра відомого політичного діяча Михайла Драгоманова.
Через кілька днів молоде подружжя Косачів залишило Київ, щоб оселитися в Новограді – Волинському, де Петро Антонович працював у юридичній конторі.
Саме тут, у Новограді – Волинському і народилася 13 лютого за старим стилем (25 за новим) у 1871 році Лариса Косач, яку, згодом, увесь світ узнає під іменем Лесі Українки.
Родина Косачів була великою. Тут виховувалося шестеро дітей: двоє синів та четверо доньок. Леся з усіма була в теплих, лагідних стосунках, але найбільше дружила та спілкувалася з братом Михайлом, який був старший за неї на півтора роки. До тринадцятирічного віку вони разом бавилися, читали, навчалися. За це їх жартома називали спільним ім’ям Мишалосіє. Лесю до п’яти років називали Лосею.
Дівчинка рано навчилася читати, у п’ять років. Першою її книжкою була «Розмова про земні сили» Михайла Комарова. А у шість років вона навчилася писати, щоб листуватися зі своєю бабусею, яка жила у м. Гадячі.
Одного разу і Косачів гостювала двоюрідна сестра Лесі, дочка М. Драгоманова, Лідочка, яка була старша від неї на п’ять років, але ніколи не кривдила своєї маленької сестрички. Пригадується такий випадок: «Якось Леся та Лідочка поїхали на пасіку до діда Євмена, щоб покуштувати смачного меду. Раптом їх обох ужалили бджоли. Лідочка перелякано кричала, а Леся скривилася від болю, однак не заплакала й за це відчула себе гордою».
Звучить ноктюрн Ф. Шопена. Виходить дівчинка і читає вірш «Як дитиною бувало…»
Як дитиною, бувало,
Упаду собі на лихо,
То хоч в серце біль доходив,
Я собі вставала тихо.
«Що болить?» - мене питали,
Але я не признавалась –
Я була малою горда, -
Щоб не плакать я сміялась.
Ведуча. Коли Лесі виповнилося сім років, родина переїжджає до Луцька. Тут розпочинаються роки навчання. Леся і Михась навчалися вдома. Виховувати дітей рідною мовою у ті часи було нелегко: українських книжок бракувало. І Ольга Петрівна почала перекладати для дітей рідною мовою твори російських та польських письменників, упорядкувала книжку власних перекладів «Українським дітям» і підписалася літературним ім’ям – Олена Пчілка.
З дитинства чула Леся перекази та легенди, пов’язані з народними повір’ями, чула про Мавку, русалок, домовиків, лісовиків та про інших дивовижних істот, котрими здавна заселила народна уява ліси, гаї, озера. Згодом вона напише про них у своїй славетній драмі – феєрії «Лісова пісня».
За бажанням можна використати будь – який уривок з «Лісової пісні».
З раннього дитинстві Леся захоплювалася музикою. Це захоплення виявилося настільки серйозним, що мати подарувала їй фортепіано, яке дівчинка берегла усе своє життя, як найдорожчий скарб.
Може з Лесі Українки і вийшла б знана піаністка, якби не драматичні обставини. Сталося це 1881 року, коли Лесі йшов десятий рік. 6 січня (або 19 січня за новим стилем) дівчинка пішла на річку подивитись, як освячують воду. Ноги промокли, і вона дуже змерзла.
Невдовзі у неї нестерпно почала боліти права нога. Незважаючи на те, що Леся була дуже терплячою, вона навіть плакала від болю. Вважали, що то у Лесі гострий ревматизм. Лікували її ваннами, мазями. І через деякий час нога перестала боліти. Нажаль, це був не ревматизм, а початок туберкульозу кістки ноги, що на деякий час пригас, але потім дав про себе чути.
У дванадцять років у Лесі заболіла ліва рука – фалангові кісточки. Хвороба змусила її відмовитися від навчання музикою, що було для неї невтішним горем. Діагноз – туберкульоз. Вихід один – операція.
Із щоденника Ольги Косач – Кривинюк, сестри Лесі Українки: «11 жовтня, об 11 – й годині ранку Лесі зробили операцію в Київській університетській клініці – вийняли дві пошкоджені кісточки з китиці лівої руки. Рука зажила. Однак пальці назавжди залишилися скаліченими».
Звучить ноктюрн Ф.Шопена. Виходить дівчина-підліток і читає вірш «До мого фортепіано».
Мій давній друже! Мушу я з тобою
Розстатися надовго… Жаль мені!
З тобою звикла я ділитися журбою,
Вповідувати думки веселі і сумні.
То ж при тобі, мій друже давній, вірний,
Пройшло життя дитячеє моє.
Як сяду при тобі я в час вечірній,
Багато спогадів тоді встає!
Картина повстає: зібравсь гурточок.
Провадить речі, і співа, й гука,
На клавішах твоїх швидкий, гучний таночок
Чиясь весела виграва рука.
Та хто се плаче там, в другій хатині?
Чиє ридання стримане, тяжке?..
Несила тугу крить малій дитині,
Здавило серце почуття гірке.
Чого ж я плакала тоді, чого ридала?
Тоді ж кругом так весело було…
Ох, певне, лихо серцем почувала,
Що на мене, мов хмара грізна, йшло!
Коли я смуток свій на струни клала,
З’являлась зграя красних мрій.
Веселкою моя надія грала,
Далеко линув думок легкий рій.
Розстаємось надовго ми з тобою!
Зостанешся ти в самоті німій,
А я ще матиму де дітися з журбою…
Прощай же, давній, любий друже мій!
Ведуча. Крім операції пережила Леся ще одну сумну подію – настав час розлучатися з найпершим і найкращим товаришем – рідним братом Михайлом. Михась поїхав навчатися до гімназії.
Усі Лесині брати та сестри навчалися у гімназіях. Лише вона одна самотужки здобувала освіту. Джерелом знань для неї були лише книги.
Леся поправлялася. Після Михася вона була в сім’ї найстаршою. Вона бавила трьох менших діточок. Сестричок Лілю та Оксану, братика Миколку. Читала їм книжки, гуляла з ними. Захоплювалася вишиванням, любила малювати.
Коли загоїлася рука, Леся почала вирощувати квіти. Та не довго раділа вона з доброго самопочуття. У тринадцять років у неї нестерпно заболіла нога. Знову на її праву ногу напав туберкульоз. Ногу лікували протягом двох років, але полегшення не наставало.
Коли Лесі виповнилося п'ятнадцять років Ольга Петрівна разом з донькою їдуть до Одеси, сподіваючись, що морське повітря і сонце допоможуть хворій дитині, але все марно.
Її оперують, нога загоїлась, а туберкульоз перекинувся на легені, а потім на нього заслабли і Лесині нирки.
Звучить ноктюрн Ф.Шопена.
У хворобах минає дитинство. Приходить пора юності, пора подальшого змужніння та зростання. Дитячі мрії Лесі переливаються у вірші, казки, поеми. Який би фізичний біль не виснажував її слабке тіло – дух її мужнів, поетичне слово дзвінко лунало країною.
Перші її вірші були надруковані у Львові, у 1885 році у журналі «Зоря». Саме тоді Лариса Петрівна Косач вперше підписалася ім’ям Леся Українка.
Літо краснеє минуло,
Сніг лежить на полі;
Діти з хати виглядають
В вікна…шкода волі!
Діти нудяться в хатині.
Нудять, нарікають:
«І навіщо зима та люта?-
Все вони питають. –
Он все поле сніг завіяв,
Хоч не йди із хати!
У замкнуті дивись вікна,
Ніде й погуляти!
Сніг з морозом поморозив
Всі на полі квіти…
Десь зима та не скінчиться!»
Нарікають діти
Ждіте, ждіте , любі діти!
Літо знов прилине,
Прийде мила годинонька,
Як зима та згине;
І заквітне наше поле,
І зазеленіє, -
Знов його весна прекрасна
Квіточками вкриє.
Список використаної та рекомендованої літератури:
Криловець, А. «Сім струн я торкаю…» : (із секретів поетичної творчості Лесі Українки) / А. Кириловець // Дивослово. – 1995. - № 7. - С. 12-16.
Леся Українка - дітям / упоряд. Д. І. Іваницька. - Львів : Апріорі, 2009. - 62 с. : фотоілюстр.
Олійник, М. Палали кров’ю дикі рожі : життєва драма Лесі Українки / М. Олійник // Рідна школа. – 1996. - № 2. - С. 12-16.
Світоч української поезії // Все для вчителя. – 2001. - № 4. - С. 3, 30.
Штонь, Г. Життєсущний талант // Слово і час. - 2004.- № 2. - С. 4-5.