«Мені нічого не можна… Батьки насварять!»

У травні буяє цвіт і зеленіє усе навкруги, припікає лагідне весняне сонечко, а у наших малят розпочинається «сезон піщаних ігор». Малюки натхненно займаються «піщаною терапією», пізнають навколишнє середовище, розвивають свої навички спілкування, вдосконалюють дрібну моторику і не тільки. От і моя півторарічна донька захоплено вивчала новий для неї елемент, намагаючись запхнути повнісіньку лопатку до відра. Та оскільки її рухи були ще доволі незграбні, у неї виходило щось на кшталт піщаного водоспаду. Тому вона мала необережність посипати одяг однієї з дівчаток. І тут мама дівчинки натягнуто і гостро почала вчити мою доньку: «Не можна кидатись піском! Но-но!» і мене: «Вашій дитині уже півтора роки, а ви її ще не навчили піском не кидатись!». Я, звісно, у дискусію не вступала, проте подумала, що не збираюсь впадати в шал через забруднений одяг моєї дитини, котру щойно її ровесник, зосереджений уже на своєму експерименті, також незграбно посипав піском з відра. Бо ті знання, здобуті за іграми, для подальшого життя дитини варті більшого, аніж пара штанців, з яких за місяць вона виросте.

І тут я звернула увагу на дівчинку, яка потрапила під піщаний водоспад. Трирічна дитина сиділа у куточку, дивилась, як решта малюків весело вовтузяться у піску і «налагоджують взаємозв`язки»: беруть паски один одного, з`ясовують стосунки, не поділивши іграшку, обмінюються своїми відерцями. А вона акуратно, щоб не забруднитись, перекидала пісочок лопаткою у відерце. Мене здивувало, що вона не відходила від того кутка, де стояла її мама, і щоразу стривожено поглядала на неї знизу вгору, шукаючи схвалення своїм діям. А молода жінка щоразу коментувала її дії, починаючи речення зі слів не можна: не можна витирати руки об спідничку; не можна бути такою жадібною, віддай свою лопатку дівчинці, хай побавиться; не можна сипати пісок і так високо піднімати відерце! І цей водоспад «не можна», здається, травмував дівчинку значно більше, аніж водоспад піску.

•          Як часто ви говорите своїй дитині «не можна»? Спробуйте протягом дня зафіксувати для себе кількість повторів цих слів і «зловіть себе», в яких обставинах ви це сказали. Думаю, що більша частина припадатиме на ситуації, в яких не було смертельної загрози для вашої дитини через її дії.

•          Мабуть, вам слід згадати, як в дитинстві хочеться усе пізнати, як кортить усе випробувати і дослідити, а тут тільки «не можна і не можна». А чому усе «не можна»? Чи пояснююєте ви малюкові, чому саме не можна? І чи все заборонене вами під впливом роздратування насправді «не можна»?

Я, звісно, погоджуюсь, що є речі, які слід суворо заборонити: пхати пальці до розетки, їсти пральні порошки, пити бабусині ліки, бігти на дорогу з машинами, хапати праску, бавитись сірниками. Але є речі, які ми забороняємо за інерцією: бігати по калюжам (ніжки замоче!), погладити кошеня (у нього ж блохи!), швидко бігти (впаде і коліна поб`є!), лізти на дерево (злетить і травмує голову!), брати мамине любиме горня з цікавими візерунками (знищить!). Можна продовжувати і продовжувати цей перелік. А що ж тоді можна? Сидіти чемно на дивані у чистому одязі та так і не дізнатись, який навколо дивовижний світ?

Що ми робимо, коли для своєї зручності забороняємо дитині пізнавати світ? Ми не намагаємось вберегти дитину від «жорстокої» реальності, а навпаки – робимо її нездатною жити у реальності, позбавляємо самостійності, творчого натхнення, пізнавальної активності, знищуємо зародки індивідуальності!

Як зарадити

•          Диференціюйте для себе ваші не можна на справжні та вигадані (які придумані для вашої зручності).

•          Розмовляйте більше з дитиною як з рівним собі співрозмовником, вчіться пояснювати дитині реальні небезпеки і загрози, а не залякувати ними.

•          Будьте послідовними – те, що не можна (брати голку до рук) – те не можна за будь-яких обставин (а не після істерики, коли дозволяєте вже будь-що).

•          По мірі зростання вашої дитини переглядайте перелік не можна та скасовуйте деякі з них (дитині в рік не можна відходити від мами на 100 метрів, а дитині у 6 років уже можна гуляти на подвір`ї без мами з друзями).

•          Дозволяйте дитині робити посильні для її віку речі: дозвольте в рік самому їсти (звісно, ложкою), дозвольте у три перебирати бісер (ще й розвинете дрібну моторику), дозвольте в чотири місити з вами тісто тощо.

•          Організовуйте дозвілля так, щоб вам не доводилось у шалі кричати: куди поліз, не можна! Взуйте дитині гумаки і попросіть знайти найбільшу калюжу у дворі; одягніть зручний одяг і нехай вона як слід побавиться у піску; купіть вологі серветки, щоб витерти ручки після знайомства з шовковою шубкою котика (блохи не живуть на людині та й не всі коти мають лишай); покажіть дитині, як треба залазити на дерево і злазити з нього, щоб не впасти і травмуватись (і поясніть, що чим вище – тим тонші гілки, які можуть не витримати ваги), сядьте разом пити чай і розглядайте цікаві візерунки на горнятках – і тоді, може, згадаєте, чому усі ці дивовижні речі так цікавлять дітей.

Не лише забороняючи, а й дозволяючи робити щось цікаве, ви стимулюєте дитячу пізнавальну активність, допомагаєте всебічно розвиватись, сприяєте формуванню творчої, кмітливої та неординарної особистості. А також стаєте для вашої дитини другом і збудуєте довірливі стосунки.

Юлія Стадницька,
психолог Львівської обласної
бібліотеки для дітей