Книга «Вогники любові»

"Оосбистий досвід переконав мене, що ми багато можемо навчитися від людей неповносправних, яких суспільство часто викидає. Коли ми приймаємо їх, то своєю присутністю вони збагачують наше життя. Вони можуть допомогти нашому суспільству змінитися. стати людянішими". 

(Жан Ваньє - людина, яка присвятила своє життя неповносправним) 

 

 

Вступ

У багато сот тисячному місті кожного року незначними темпами, але стабільно зростає така категорія потребуючих, як люди з особливими потребами. Значна ж частина потребуючих знаходиться поза увагою суспільства, не відвідує спеціалізованих закладів освіти чи товариства для інвалідів. Постійно перебуваючи вдома, люди з особливими потребами, стають важкою ношею для родичів та близьких. Одночасно вони самі потерпають від такого перебування в замкнутому середовищі. Частина людей з особливими потребами, які перестали за віком відвідувати заклади освіти, в домашніх умовах дуже скоро деградують і втрачають навіть ті мізерні навики, які вони здобули у спец школах.

Знаючи ці проблеми  Благодійний фонд “Карітас – Львів УГКЦ” вирішив включитись в роботу по наданню допомоги цій категорії потребуючих, шляхом організації “ Центру дозвілля та соціальної реабілітації для неповносправних людей”.

Знаходиться наш “Центр” у старій мальовничій частині міста Лева на пл. св. Юрія 5. Приміщення безкоштовно надає Львівська Архиєпархія УГКЦ, а владика Ігор (Возняк) є нашим частим гостем та жертводавцем.

“Центр” розпочав свою діяльність при  фінансовій підтримці Карітасу Франції та Німеччини у 2001 р. Першими користувачами були 10 осіб розумово неповносправних. Оскільки державних програм стосовно подальшої зайнятості даної категорії людей не існує, наш “Центр” дав їм новий поштовх у житті, нових друзів, розширив коло їхнього спілкування. Для декого “Центр” став першим колективом у житті. З перших занять асистенти застосовували індивідуальний підхід до кожного відвідувача “Центру”.

Йшов час. Із змінами світу змінювалися і ми, зростала кількість наших відвідувачів. Тому Львівська Архиєпархія УГКЦ надала нам ще одну кімнату, що стало приємною подією для “Центру”. Впродовж існування “Центр” фінансово підтримували, Карітас Франції і Німеччини, Львівська міська рада, ОБСЄ, “Каунтерпарт” та МЗС Данії, а також приватні жертводавці.

На даний час “Центр” відвідує 25 користувачів. Основний напрям діяльності “Центру” спрямований на творчий, духовний та соціальний розвиток неповносправних осіб. Впродовж існування “Центру” зростала як кількість видів діяльності так і їх складність.

На час перебування дітей у “Центрі” батьки мають змогу на часткове працевлаштування та вирішення побутових потреб і відпочинок. “Центр” став місцем спілкування і обміну інформації між батьками користувачів проекту щодо прав їхніх дітей, психологічної підтримки батьків.

Як і кожна людина у суспільстві має право на змістовний відпочинок та дозвілля і працю, так і користувачі нашого проекту реалізують ці права у “Центрі”  через творчі заняття, поїздки по історичних місцях, на природу, культурні походи, трудову терапію, спорт.

Олена Мартинець

Знає російську, польську мови. Твори емоційні сповнені чару природи та послідовні в своїй структурі, що для особи із синдромом Дауна є винятковим явищем.

Автобіографія

Я, Мартинець Олена Ярославівна, народи­лася б грудня 1967 року у Львові. Мої батьки: Мартинець Ярослав Антонович, Мартинець Євге­нія Василівна. У 1976 році поступила до 102 школи м. Львова, яку закінчила в 1984 і отри­мала спеціальність з картонажної справи. З вересня 1984 року мене прийняли на роботу надомницею — ткалею ВО "Галантерея", де працювала до серпня 1996 року.

Із 1998 року почала приймати участь в русі "Віра і Світло". З 2000 року стала відвідувати майстерню Віра і Світла. З грудня 2001 року по грудень 2004 року працювала робітницею Центру Духовної підтримки осіб з особливими потребами при УКУ.

На даний час відвідую Центр дозвілля та соціальної реабілітації для дітей та молоді з особливими потребами.

Домашня адреса:

79005, Львів, вул. Саксаганського, б, кв. 4. дом. тел.: 261-44-94 моб. тел.: 80956001655

 

Трояндове місто

В одному грецькому місті жила собі королева Діана і король Артур. Король Артур був дуже багатою людиною. Одного разу король вийшов у місто на прогулянку. Люди цього міста були дуже сумні і тоді король Артур замислився: “Що ж робити?” Король повернувся до королеви і все розповів що бачив. Тоді королева запропонувала королю вирощувати прекрасні квіти – троянди. Королю це дуже сподобалось. І тоді він сказав: “Діано, давай розведемо у себе розарій. Там і будемо вирощувати і червоні, і білі, і жовті, рожеві, і чайні троянди. Потім ці прекрасні квіти подаруємо людям, місту, щоб всі люди були завжди усміхнені і веселі.” Так вони і зробили. Виростили ці милі троянди і людям і місту. Місто відтоді і стало називатися вже містом любові і щастя – трояндовим.

 Оповідання про фіалку

В темному лісі жила собі дівчинка, звали її Віолета. Вона була красунею. Любов до рідного лісу була в неї велика. На долині стояла хата лісника. Батько також любив свій ліс, бо з лісу вони мали і ягоди, і гриби, і навіть тепло. Разом ходили по лісу дивитись як живуть звірі. Батько часто ходив давати корм лосям. Брали мед від диких бджіл. Так і жили собі донька і батько. Неподалеку, в яру, тік собі струмочок. Вода у струмочку була холодна і чиста як сльоза. Часто дівчинка ходила до нього і брала з нього воду.  Якось з гір зійшов у долину молодий гуцул. На голові у нього була гарна крисаня. Він назвався Лукашем. Лукашик теж був красенем у вишиваній сорочці. Віолета була вдягнена у своєму фіолетовому з білою облямівкою сарафані. І промовив до неї Лукаш:” Привіт красуне Віолето, чи не вийдеш за мене заміж.” Тоді Віолета сказала :” Дай мені Лукашику тиждень поміркувати.” Лукаш на таке сказав : ” Добре, поміркуй.”

Минув вже тиждень і Лукаш пішов до спуску в долину. В долині було гарно.

Він підійшов ближче. Що він бачить? Замість коханої її батька. Тоді Лукаш  чемно вклонився і спитав :” Здорові були, пане Матвію, чи вдома моя красуня.” “Так Лукаше» ,- відповів батько. “Моя донька вдома. Може ти зайдеш до нас?” Лукаш здивувався, але зрадів, йому було дуже приємно, що батько дівчини запросив його і він зразу пішов з ним у хату. Зайшовши він чемно привітався :” Привіт Віолето, я прийшов за тобою і за відповіддю.”  “Віолета побачила, що Лукаш чекає на її згоду та відповідь.” Дівчина розгубилася, але дала таку відповідь :”Лукашику мій, так, я згодна вийти за тебе заміж. Але як же я, дівчина, яка живе у долині, витримаю важке гірське повітря. ” Лукаш вперше чує, що у долині є прохолода, і чиста вода, і чисте повітря, і занімів. Віолета навіть не сподівалась, що Лукаш не знав про таке і промовила до нього :” Лукашику, давай разом жити у долині.” Тоді Лукаш сказав :” Добре красуне, я згоден жити в долині, там, де є і прохолода, чиста вода і чисте повітря. ”

Тоді Віолета ось що зробила, вона подала кухоль джерельної води Лукашику.

Попробував Лукаш цієї води і чемно подякував словами :” Дякую за таку смачну воду.” Він на хвилину вийшов. Щось діставав з торбинки. І він, коли знайшов, простягнув руку, щось тримав у ній.

“ Тримай ,Віолето, це маєш  від мене в дарунок цю сопілку, яку ти дуже хотіла. В мене є дві, бери собі одну і в мене буде друга. Разом десь сядемо і будемо грати на ній. Тільки скажи, хто ти є і що то за квіти що ти збираєш.”  “Я є королева цих милих квітів. Вони називаються фіалки. Невже ти не чув що моє ім’я носить ту ж саму назву квітки. ”  “Дійсно» ,- сказав Лукаш. “Віолета - те саме що та квітка.”

Чарівні синички

Одного разу маленькі сірі пташки щось щебетали, радились. По лісу проходила Весна і всім роздавала свої дари. Ось прийшла вона на одну галявину тай нагнулась над травою, тоді і почула вона якийсь лемент птахів у траві. Спиталася вона :”Чого так лементуєте, що трапилося з вами.” І тоді ці пташки розповіли Весні таке :” Весно красна, ми є співучі пташки але окрас нашого пір я сіре і люди, які ходять по цьому лісу , хоча і почують наш голос захочуть нас побачити, як же вони помітять ми ж в цьому убрані стаємо непомітними. Мила Весно, зроби так, щоб наше пір я виглядало гарним. Ми хочемо мати окрас пір’я на спинці синім , а животики жовті. Це буде для нас великим святом, бо хочемо щоб наші спинки були схожі на голубе небо, а животики на сонечко.”  “ Добре» ,- сказала Весна.  “Дам вам це, але дам вам назву, бо без назви ви будете невідомими птахами. Ви тепер будете називатися синичками.” Тоді сказали синички Весні :” Дякуємо Весно, тепер ми полетимо і розповімо про твою доброту.”

Оповідання про дружбу білочки і їжачка

У сосновому лісі жили собі білочка з більчатами. Всі свої запаси: гриби, горіхи заховала подалі в дупло, щоб взимку було чим ласувати. Все літо, всю осінь були у білочки великі клопоти, бо треба було позбирати і гриби, і горішки на запаси, щоб коли настане зима вона могла трохи прокормити своїх діточок. Ось одного разу білочці було треба назбирати ще й соснових і ліщинових шишок. Зібралася вона швидко, збігла по дереву на землю і почала збирати ті шишки та й наткнулася вона на якусь велику шишку. Хотіла порухати білочка ту шишку та й не замітила що шишка жива. Вона приблизилась до тої шишки но шишка виставила свої голочки і сильно вколола її в лапку. Подумала білочка :”Що це за така колюча і велика шишка. Та вона ще й жива?” Білочка не знала, що це не шишка, а простий собі їжачок. Тільки но натрохи білочка відійшла від їжака, тоді їжачок встав на свої лапки і привітав білочку словами :

” Здоров була білочко, що це з тобою?” І білочка розповіла їжачку про все.

Їжачок тільки посміхнувся. “Ти що , сусідко, забула, що це я був. Давай будемо товаришувати, я тобі допоможу, буду носити для тебе і гриби, і горішки, і яблука та шишки, все буду тобі допомагати, тільки дай корзинку для грибів.” Так і стали товаришувати білочка і їжачок.

Зимові оповідання та вірші

Жили собі в лісі зайчик і борсучок. Вони завжди жили дружньо, затоваришували ще літом. Наступила зима. У лісі був великий снігопад, всі стежки і галявини засипано так, що ліс став якийсь зачарований глибоким сном. В лісі стало так тихо, що було чути як шумить вітер. Вітер в лісі буває сильний, що аж дерева гнуться і шелестять. Борсучок мав свою нору і зайчик під час такої морозної зими жив у нього. Зайчику було затишно у борсучка. Зайчик любив їсти кору осики, липи, а борсучок любив корені лісової берези, осики, липи. Зайчик також полюбляв капусту. В лісі під снігом росла та заїча капуста. Борсучок мав в кошику ту заячу капусту яку він був назбирав для свого друга. Тепер він ходив до лісової берези і осики, щоб з них взяти кору і корінь. Нарешті борсучок набрав і коренів, і кору, ще вирішив піти навідатись до липки, щоб теж взяти і собі і другу кору і коренів. Він дуже любив зайчика і йому охоче допомагав у всьому. Щоб зайчику не було холодно він навіть утеплив свою нору де вони жили.

Зайчик також дуже полюбив свого друга і теж йому допомагав. Вони так дружили, що ніхто не міг посварити і розбити цю дружбу. Дружба між зайчиком і борсучком росла і міцніла, була вже такою міцною як літом.

Шипшинові сади

В одному князівстві жила княгиня Берегиня та князь Любомир. Ці люди були багаті і милосердні. В них було двоє дітей. Діти були такими як і їхні батьки, милосердними і добродушними. То були дівчинка і хлопчик. Дівчинка була така гарна як принцеса, а хлопчик також був красенем як принц. Дівчинку звали Цветаною, а хлопчика – Садком. Принцеса Цветана і принц Садко любили гуляти князівством. Одного разу принц Садко проходив своїм князівством і помітив що люди якісь сумні дуже і стривожені. Замислився тоді принц, що робити? Треба було якось розвеселити людей. Тоді принц прийшов до своїх батьків і сказав :” Любі мої родичі і Цветаночко, треба щось зробити, щоб люди у нашому князівстві були веселими і щасливими.” Батьки подумали і сказали : “ Діти, ідіть сюди, гляньте що ми маємо.” Цветана і Садко побачили, що то кущі шипшини.

“ Так любі діти, це є ті кущі, які ви можете посадити навколо князівства і люди будуть мати що нюхати і милуватися тими запашними квітами.

Но синочку, спочатку ти посади ті кущі, а ти доню обсиплеш їх квітами.”

Так вони і зробили. Садко посадив багато тих кущів, а Цветана обсипала їх квітами. Тоді у всьому князівстві забуяли шипшинові сади. І люди стали веселими і бадьорими, бо то було велике для людей свято.

Зачарований ліс

В одному царстві жили цар Лукаш і цариця Віолета. Вони вже мали двоє дітей: дівчинку і хлопчика. Це були дуже добрі і милі діти. Дівчинку звали Білосніжка, а хлопчика – Данко. Якось Білосніжка і Данко гралися  у своєму садку. Недалеко ріс ліс. Білосніжка і Данко були дуже гарними та слухняними, завжди слухали порад своїх батьків. Но зла відьма ненавиділа за це їх і ось що вона придумала. До лісу іти було недовго, Білосніжка і Данко вирушили в дорогу, но мати і батько сказали їм : “ Білосніженько і Данчик, ми дуже просимо вас далеко не заходити і тримайтеся завжди півночі.” Білосніжка і Данко мали серце добре і ніжне і ласкаво відповіли : “ Добре ,матусю і татко, чекайте нас, ми скоро повернемось. Матусю і татко, моліться ,щоб ми не заблукали, бо за лісом живе зла відьма, вона хоче, щоб ми не вернулись до вас.” Но не вийшло в них як вони думали. Зла відьма переплутала всі дороги і Білосніжка і Данко заблукали у лісі і ніяк не могли вийти з нього.

Тоді Білосніжка і Данко дуже втомилися і лягли на траву відпочити. Підбігли тоді до них та зла відьма і навела на обох великий та глибокий і вічний сон, так, що Білосніжка і Данко не могли прокинутись. І відьма тому раділа, що вона зробила тим дітям. Треба було щось зробити. Тоді відьма сказала : “ Станьте діти на ноги.” І підняла їх велика сила. Тоді відьма взялася укорінювати їхні ноги. Білосніжка і Данко мали ноги міцні, но відьма володіла ще більшою силою. Взяла вона Білосніжку від Данка і скропила її ноги мертвою водою. Тоді ноги Білосніжки стали коренями і вросли у землю і стала Білосніжка гарним деревом з білосніжною корою – березою, а Данко став великим і могутнім деревом – дубом.

І стали батьки сумувати за дітьми. Довго думали про них, виглядали їх. Якось одного разу цар і цариця ходили по лісу і помітили два дивні деревця. Спитали вони у злої відьми: “ Скажи но ,відьмо, що це за дивні і гарні дерева.” Відьма відповіла : “ Ці дерева то - ваші діти, не турбуйте їх, не будіть зі солодкого їхнього сну. Нехай же вони ростуть цими деревами.”

 Як взнали батьки яка доля спіткала їхніх дітей підійшли тоді вони і погладили кору тих дерев. Так і лишились Білосніжка і Данко гарними деревами – березою і дубом.

Легенда про калину

Жили собі Любава та Іван. Іван був козаком. У Івана був свій кінь – Орлик. Орлик був спритний і гарний. Одного дня Івана взяли козаки на війну. Любава засумувала за своїм козачком і тоді почала Любава писати листа до Івана. “ Любий мій козаче Янко , я дуже за тобою затужила, не міг би ти посилати вістку мені, як ти там .”

Іван також тужив за Любавою. І пише її таке :” Любавушка моя, я посилаю тобі вістку. Зі мною все добре, служу в армії, б ю ворога за тебе, за волю батьківщини. Тільки прошу, слухайся моїх батьків, вони дуже добрі і лагідні, будь з ними ласкава і вічлива.”

Батьки пишуть до сина листа : “ Любий наш сину Янку, твоя Любава стала до нас ласкава, добра , лагідна та слухняна. Ходить по воду, поливає квіти, робить всю хатню роботу. Одного дня пішла як завжди по воду та не прийшла. Ми дуже її полюбили за працьовитість, слухняність. Тепер не знаємо де вона і що сталося з нею. ” Як взнав Янко, що Любава загубилась, то просить отамана про відпустку. “ Отамане, відпусти мене на 4 дні до батьків, сталася велика біда, загубилася моя мила Любава. Як її знайду, то повернусь до війська.” Отаман хоч був строгим, але відпустив Янка, бо мав також батьків.

Приїхав Янко додому і зразу зайшов до хати. Батьки були дуже зажурені. Розповіли Янкові все зі сльозами. Тоді Янко почав шукати Любаву та не знайшов, но запримітив біля води якесь деревце з червоними ягодами. Янко спитав у батька : “ Тату, що то за таке дивне дерево росте біля озера?” Тоді татко розповів таке : “ Сину, в ту пору, коли ти поїхав, була тут велика вода, що затопила всі береги. Ми бачили, що Любава пішла по воду но не могли наздогнати. Я сам бачив, що перевесло Любави зламалося і та вода знесла її на гострі каміння. Вона бідненька так впала, що сильно поранила ногу. І на землю впали великі краплі крові і з них виросло це дерево, як символ вашої любові.”

Принцеса цирку

Жила собі в місті дівчина, ім’я тої красуні – Амалія. Ось одного дня Амалія прийшла до цирку і стала зразу шукати собі роботу. Вона дуже любила коней і хотіла з ними працювати.  В цирку на даний час не було  такої роботи. З кіньми працював молодий юнак – Филип.  Филипко був також красенем. Амалія тоді підійшла до Филипа і сказала : “ Я шукаю роботу, чи міг би ти допомогти мені?” Филип був добрий і завжди любив допомагати іншим. “ Так , Амаліє, допоможу тобі. Але ти скажи, ким ти хочеш бути?” Амалія з любов’ю відповіла : “ Я би хотіла бути принцесою на коні.” Подумав тоді Филипко і сказав : “ Добре , Амаліє, вибирай собі коня.” Вибравши коня Амалія спитала : “ Филипко,  а як звуть того коня?” Тоді Филипко сказав : “ Цього коня звуть Цезар, то дуже гарний, мудрий і слухняний кінь.” Амалія зразу сіла на Цезара і кінь галопом помчався навкруг арени скакати. Потім перейшов алюр і інодь. Амалія була дуже задоволена роботою. Кожного дня Амалія приходила до цирку і приносила для свого Цезара по дві горбушки хліба. Амалія не мала страху працювати, вона вдень і вночі працювала без утоми.

Одного дня Филипко оголосив : “Вперше , на арені цирку принцеса Амалія на коні Цезар.” Всі глядачі підняли великі оплески на честь цього оголошення. Тоді принцеса Амалія наказала Цезару показати свої здібності. І  кінь як почав скакати то галопом, то алюром, то іноходю. Тоді принесли якісь жердини і кінь як почав стрибати через них. І під кінець вистави пішов дати танець з помахом голови.

Легенда про дельфіна і морську зірку

Жив на острові молодий і гарний хлопчик з татом і мамою. Звати того хлопчика було Домінік. Домінік був добрим, лагідним, веселим і співчутливим. Недалеко від його хатини (десь м.10) була хатина одної дівчинки. Звати ту красуню було Естела. Естела була привітна, лагідна, милосердна, добра ,співчутлива і любляча дівчинка. Домінік полюбив Естелу і разом вони ходили на берег моря дивитись на небо.

Ось одного разу Естела і Домінік пішли під вечір на берег моря дивитися на вечірнє небо і зірки. Недалеко за Естеленою хатиною жила злюща відьма і слідкувала за ними. Ось що придумала вона. Якось Домінік і Естела знову прийшли на те саме місце  і Домінік сказав : “ Естело, можна я покажу тобі мої здібності з плавання. ” Естела відповіла : “ Так, Домініку, покажи мені.” Тоді Домінік роздягнувся і як стрибнув у воду то через 5 хв. вистрибнув і знову занурився  і через 3 хв. винирнув. Естела була здивована і покликала Домініка на берег хай відпочине. Тоді Домінік вийшов на берег, і вони разом собі сіли. Естела сказала : “ Домініку, ти славно плаваєш, а можна мені тобі показати що я вмію. ” Домінік відповів : “ Так, Естело, покажи.”  “ Домініку, можна тебе ще про щось попросити”  “ Так, Естело, проси, все зроблю” “ Домініку, зроби для мене темне місце, щоб я показала тобі щось” “ Добре, Естело.” І Домінік зробив з каміння невеликий грот і накрив його , щоб було темно. Всередині поклав великий і гладкий камінь. І тоді сказав : “ Естело, тут вже тебе ніхто не побачить, крім мене. Показуй. ” І Естела зраділа, що все готово і сказала : “ Домініку, дивись на що я здібна. Хочу тобі сказати, що моє імя означає зірка.” І зразу зробилася зіркою, червоною, і засвітилась вона своїм червоним сяйвом . Домінік здивувався і відповів : “ Естело, ти і насправді немов та морська зірка, я і не знав що це є дійсністю. ” І по хвилині зірка знову стала людиною. “ Сьогодні вночі я і ти знову прийдемо сюди, так чи ні ?” – спитала Естела.  “ Так, Естело, прийдемо, але чує моє серце не вернемось додому і будуть наші батьки сумувати за нами.” “ Чого в тебе таке сумне передчуття?” – запитала Естела. І Домінік все розповів Естелі

Циганська легенда

В одному циганському таборі жили Платон і Аза. Платон палко покохав Азу. Аза була ласкава, миролюбна, дуже любила співати біля ватри. І ще Аза любила танці. Аза любила вдягати червоні думали і жовте ідиракі. Платон і Аза часто виходили до коней. Якось Аза сказала : “ Платонко, давай сядем на наших скакунів і поскачемо по степу.” Платон здивувався і відповів : “ Азуню, я бачу, що ви цигани, дуже любите свій степ і коней, я не проти , поскачемо встеп, і в степу ти співай, танцюй, як вмієш.” І вони по тих словах сіли на скакунів і поскакали в степ, далеко. Аза і Платон довго скакали по рідному степу , що аж змучились. Платон перший зліз зі свого Мурата і допоміг Азі злізти з її Мурата. Аза сказала : “ Платон, розпали ватру, бо настала ніч і я тобі заспіваю і затанцюю.” Так і зробив Платон. Ропалив велику ватру і сів слухати пісні і дивитись на танець Ази. Цілу ніч співала і танцювала Аза. А на ранок знов були обоє  в таборі. Платон і Аза дуже полюбили степ і своїх коней. Кожна така ніч була для них дарунком. Аза вроджена циганка, а Платон тільки почав розуміти, що цигани люблять і степ, і коней, і скачки по степу, і пісні, і танці вночі, коли горить циганська ватра. Тоді  і він полюбив те, що цигани модні  і сам став вдягатись по циганськи.

Перстень дракона

В одному селі жили собі Станіслав і Пауліна. Були в них діти, син і дочка. Сина звали Яном, а дочку Жанною.

Якось одного дня Ян і Жанна пішли по воду в сусіднє село. Як підійшли вони до криниці , то заглянули всередину. В ній не було ані краплі води. Стали вони шукати і гукати господаря. Бачать до криниці хтось іде і вони пішли назустріч. По дорозі дізнались що то є п.Кароліна. Діти тоді запитали її :” п.Кароліно, чому в криниці не стало води.” Тоді п.Кароліна сказала : “ Дітоньки, на наше село напав злий дракон, він і забрав у нас воду, і радість, і пісню. У нього на пальці є перстень влади. Може хтось знайдеться такий хоробрий і дістане той перстень  і переможе дракона, тоді поверне селу воду, а з водою і пісню, і радість.”

Тоді Ян і Жанна спитали п.Кароліну : “ А де оселився той злий дракон?” п.Кароліна зі страхом сказала : “ Дітоньки, бачите ті гори. У третій горі є велика печера, в ній і оселився він.” Ян і Жанна не мали страху і сказали : “ п.Кароліно, дайте нам стріли, лук та міцну мотузку.” п.Кароліна все це дала дітям. Тоді Ян почав шукати дорогу до дракона і знайшов. Жанна тим часом розмотувала мотузку. Коли всю розмотала почала обмотуватися нею.  Обв’язавши себе пішла другою дорогою, прихвативши із собою пару цурпалок. Ян повернувся, щоби сказати Жанні, що він знайшов дорогу. Янко не знайшов Жанни на місці і самої мотузки. Жанна тим часом ішла своєю дорогою. Дорога Жанни була не дуже важкою.

Вона ішла по лісу і збирала корінці ожини, малини, і ще збирала по дорозі мох. Ян не думаючи, скоротив дорогу, пішов лісом і натрапив на Жанну. Сказав тоді : “ Жанночко, як ти змогла покинути мене не сказавши нічого.” Тоді Жанна попросила Яна, щоб він пробачив її, і подивився, що вона має для боротьби з драконом. І тоді Ян глянув на зброю Жанни і спитав : “ Жанно, навіщо тобі мох?” Жанна сказала : “ Янку, дракон не любить запаху моху і я його взяла для того, щоб заткнути пащу, а ті корінці замінять йому перстень.” “Добре, ідемо.” Дійшли вони до третьої гори і пішли шукати печеру. Як знайшли то увійшли в неї. Дракон розлютився і хотів їх з’їсти, но Жанна підняла руку з мохом і одним махом кинула його у пащу дракона. Дракон скривився. Тоді Ян сплів з корінців перстень і замінив його, а той перстень сховав собі в кишеню коло серця. І Ян взяв Жанну за руку і вони пішли собі. Коли стали спускатись до села Ян витягнув з кишені той перстень і так кинув, що перстень опинився у тій криниці і стала криниця повна води. І принесли селу і воду, і радість, і пісню.

Пісня до мами

Цей місяць травень, що з букетом квітів.

Це він приніс тобі велике свято

Це свято - свят, велике і весняне,

Народ його назвав Днем Матері.

 

О ненько, дорога, прийми від мене

Щиріші привітання, здоров’я і любові

Це свято радості, добра,

І щоб усі твої збулися мрії.

 

Матуся мила, рідна, серцю дорога.

Дай мені на тебе подивитись,

Яка ти стала сива, ти голубка –

Невтомні руки, серце золоте.

 

За все тобі я дякую, за все.

За дні і ночі всі і за твою турботу,

За ласку і за байку, яку колись розповідала ти,

І притуляла, пестила мене.

ХОДИТЬ ЛЬВОВОМ МИКОЛАЙ

Ходить Львовом Миколай,

Сніг скрипить під чобітьми.

 Все ж несе Він дітям рай,

Хоч і зимно за дверми.

 

Миколаю любий наш,

Всі Тебе чекають,

 Діти всі слухняні, чемні

 І батькам допомагають.

 

Святий Миколаю!

Всі тебе ми просим:

 Дай здоров'я й сили нам,

Щоб раділи усі люди.

 

 

Олексюк Анастасія

Анастасія дуже багато читає, тому в її творах зустрічаються дуже цікаві імена, які не завжди вигадані нею, взяті з прочитаних книжок, наприклад Нереїда взято з міфології. Твори переважно про любов. В творах Анастасії поставлено більше наголос на емоційне пережиття, для неї важливіше розкрити емоційний епізод, аніж дотримуватися логічної послідовності, тому інколи зустрічаємо незакінчену думку. Показовим є твір «Бідний Андрій» в якому немає натяку на Андрія. Автор пояснює – Андрій тому бідний, що кохав Орисю, але про нього вона в творі не згадує, а лише в назві. Читач сам повинен здогадатися чому Андрій бідній, хоч це і не легко.

Автобіографія

Я, Олексюк Анастасія Павлівна, народила­ся 10 липня 1985 року у місті Львові в сім'ї студентів. У 1992 р. пішла у 1-й клас Бережецької середньої школи. Моєю першою вчите­лькою була Олександра Степанівна. У 1994 році продовжила навчання у Львові, в школі-інтер- наті № 6. Потім навчалася в школі-інтернаті ім. Б. Антонича, яку закінчила в 2004 р., і отрима­ла атестат успішності про закінчення серед­ньої освіти.

Восени 2005 р. прийшла в майстерню соціального центру реабілітації неповносправних дітей з особливими потребами, де займаюся і в даний час.

Я ШУКАЮ СЕБЕ У ЖИТТІ

Я — Анастасія Павлівна Олексюк, народилася 1985 року 10 липня у місті Львові, в сім'ї студентів. Коли мені було 7-м місяців, мене відвезли у село Великі Бережці Почаївського району Тернопільської обл. У 10 років я пішла у 2-ий клас сільської школи, того самого року я зайшла у церкву, що знаходилася на королівськім мосту. В б років я приїхала у Львів , а у 1994 році я пішла у школу інтернат № б, де продовжувала навчання з 2 класу.

Літні канікули проходили у селі, узимку верталася з батьками у Львів. У школі 5 лютого я вперше вийшла на сцену з роллю Лілеї. У цій школі я провчилася 9 класів і у 19... року закінчила школу успішно. Поїхала у Бережці, була там лише 2 тижні, бо потім мене батьки забирали у місто. Я не любила сидіти у селі, а коли мене забирали до Львова, я раділа. Книжки я читала все своє життя. Літо проходило у селі. Там я допомагала по господарству, а також створювала перші літературні твори. Правда то був плагіат, але все-одно твори. У селі я пробула два тижні, а потім поїхала у Львів, у вересні пішла до іншої школи — імені Б. Антонича, це було в 2002-му році. Мені було добре в тій школі, але не дуже: шкільні роки були обтяжливими, я мусила приходити зі школи, їсти, робити до вечора уроки, мені трохи пома­гали. Я любили вчити напам'ять поезії.

У липні-серпні ми їздили на курорт Трускавець, там я трохи схудла. 2 липня у 2003 році помер дідусь Станіслав Кирилович. У тому самому році я перший раз поїхала у Рибаківку. Звісно, ми відвідували цирк, а у 2005 тому році я вступила у спільноту "Віра і Світло".

Почався етап соціального центру реабілітації неповносправних дітей, у березні 16-того року у четвер у мене народився братик Богдан. Почалося барвисте нове життя. 19 грудня нам влаштували Зимову казку у грецькому кафе "Зорбас", де ми куштували грецькі страви. Там я вперше побачила справжнього небесного святого — Миколая, та отримала від нього подарунки. У червні нам організували поїзду у Коблево. У першу неділю травня нам було влаштоване свято Матері, це було емоційно та романтично. Одного разу я навіть брала участь у Різдвяному вертепі, де грала роль Антипка. Ще був фестиваль "Непро- топтана стежина" . Ми також ходили в цирк, відвідували кінотеатр, і знову в червні їздили у Херсон, в Залізний Порт. Разом зі спільнотою "Сонечко" їздили у Карпати, де я покорила гору Захар Беркут, а також взяла участь у маскараді, зігравши фею — Мавку. А ще була поїздка в Сколівський запові­дник. 1907 році — Водоспад. Усі наші спільноти організували в Оперному театрі зустріч з Жаном Ваньє, він є засновником спільнот "Віри і Світла", тоді я була у вишиванці зі старови­нним намистом на шиї. Ця зустріч викликала сльози, там я увібрала в себе тезу, що "Життя — це танець свободи" (слова Жана Ваньє). Тепер по середах я відвідую бібліотеку, там є інтернет та читальний зал. А також мене записали у постійні клієнти, я навіть взяла дві книжки додому, буду повертати та брати нові, кращі.

Заморожена Нереїда

У підводному світі на дні океану стояв кораловий замок, у ньому жив Нептун, який мав 10 нереїд. Одна з них була для Нептуна найулюбленішою. Вона називалась ім’ям Ютурна. Ця нереїда мала розкішний, блискучо-смарагдовий риб’ячий хвіст. Її верхня частина тіла була сліпучо-білосніжна. Ютурну прикрашав дуже пружний бюст у кораловому ліфчику. На плечі спадало довге, хвилясте, кучеряве волосся. Ютурна дивилась на світ блакитними як океан очима. Вона була найчарівніша з нереїд. Ютурна чудово плавала. Нажаль нереїда закохалася у звичайного принца Едварда.  Завдяки гарячому напою океанської чаклунки Руміни, Ютурна стала звичайною дівчиною, але при тім втратила голос.

Одного разу її побачив Едвард. Незнайомка дивилася на нього з такою пристрастю , що юнак повів дівчину до свого палацу. Красуню провели у покої. До неї приставили сто фрейлін і покоївок. Фрейліни відразу скупали дівчину та ошатно одягнули. Потім молода пара їла. Незабаром Едвард з чарівною красунею катались на конях, а потім були танці. Красуня вишукано танцювала і в якийсь момент красуня при повороті “па” перетворилася на статую. Едвард ніяк не міг звільнити кохану. На бал з’явилась загадкова Дама.  В неї на шиї, на ланцюжку, висіла мушля з голосом Ютурни. Едвард вбив загадкову Даму. І коли вона падала ланцюжок зачепився за гострий меч і розірвався, мушля скотилася на підлогу і розбилась.

Чаклунка стала димом і вітер з вікна розвіяв його. Едвард поцілував статую і вона розсипалась, а перед ним стояла Ютурна, до якої повернувся голос і вони одружились, до них прийшло вічне кохання.

Рожево-атласна Сукня

Жила на світі бідна дівчинка, у неї було бузкове волосся і чарівні голубі очі. Але у дівчинки була мачуха з двома доньками. Вони були дуже повними та надзвичайно товстими. Мачуха дала дівчинці прізвисько Попелюшка. Тому її ненавиділи і навантажували брудною і важкою в домі роботою. Попелюшка мила сходи, прибирала кімнати, прала, прасувала, порала худобу, варила їсти, обробляла поле і город. Завжди Попелюшку підганяли.

У Попелюшки була мама, вона була Зоряною феєю. Одного дня старий князь оголосив бал, щоб його син князенко вибрав достойну трону наречену. Запрошення отримали Мачуха з дочками . Попелюшка отримала цілий список відповідних робіт. Вона мала замовляти ,на прокат, з місцевих крамниць різні типи тканини : шити з них сукні, сшивати мережива. Попелюшка також підбирала корсети. Вона весь час виконувала різні накази. Ніхто, крім неї, не міг натерти босоніжки, а ще затягнути корсети. Дівчатам дуже сподобались пошиті їм сукні. І от настав Вечір. Мач