Наталія Дмитрівна Шелест народилася на Закарпатті (с. Нижній Студений, Міжгірського р-ну) в сім'ї вчителів: Ольги Григорівни та Дмитра Дмитровича Мазур.
Вдома було багато книг, лунали українські пісні, які співала з сестрою Оксаною. Батько дуже любив гори Бескиди і цю любов до рідної землі назавжди передав своїй дочці.
Середню школу Наталія закінчила в м. Мукачеві, поступила до Київського Державного Університету ім. Драгоманова на музично-педагогічний факультет. Після закінчення працювала вчителем музики у м.Вишневому(Києво-Святошинський р-н).
У 1991 р. разом з чоловіком Сергієм Шелестом виїхала до Польщі, де і по теперішній час працює вчителем української мови та музики у школі з ураїнською мовою навчання ім. Лесі Українки, м. Бартошиці. Всю свою любов до рідної землі, знання і вміння передає учням: пише вірші, пісні, малює.
За ці роки створено багато вокальних ансамблів, які гідно представляли свою школу і формували свідомість молоді. Це тріо "Сонечко", хлоп'ячий ансамбль "Кобза","Веселинка", "Водограй" та хор "Лісова Пісня" (заснував Сергій Шелест), який існує вже 29 р. До 20 річчя школи п. Наталія написала пісню "До нас 20-й раз", яка стала гімном школи.
Всі ці колективи неодноразово здобували нагороди у багатьох музичних конкурсах в Польщі, виступали також на Україні: у Львові, Радехові, Черкасах,Черніговi, Івано-Франківську ("Сонечко" здобуло "Приз глядацьких симпатій" на конкурсі, присвяченому Володимирові Івасюку). Вірш "Життя сучасного учня" з яким виступила Ірина Осадченко з Сімферополя на Всеукраїнському конкурсі в Сорочинцях зайняв 1 місце.
Найкраща нагорода для вчителя,це слова подяки від учнів:"..в нашій пам'яті назавжди залишаться концерти, слова допомоги, які ми отримали від пані. Уроки з вами виховали нас.."
Наталія весь час бере активну участь в громадському житті української меншини Польщі, в її доробку сотні сценаріїв, присвячених Т.Шевченку, Л.Українці, акції "Вісла" чи річницям Майдану та багато інш.
Хто не бачив – подивіться Приспів: Шануймо школу – це наш дім. А до школи дзвоник кличе Приспів: Всього п’ять букв з’єдналося навіки Та інше, ще коротше слово Дитина в матері питає: Лиш у дорослім, зрілім віці Бо хто нам може пояснити Чому нам заздрість очі виїдає Чому таке прекрасне слово, як довіра Чому так важко когось зрозуміти І так оте "чому" до безлічі разів П.С. … Стискає часто біль і розпач Ще гори сплять, а сонце встало, Зігріло пташку у гніздечку, А я стою серед краси цієї, І знову день настав За те, що можу вибачати і радіти За те, що можу помилитись і любити За те, що можу думкою летіти Чомусь мені зранку так тяжко вставати Щоденно я мушу до школи ходити Ну як же я можу усе це встигати? "Веселе містечко’" на траві б було Аж чую: "Вже пізно! До школи вставай! Мати всіх поколінь, Україно моя, Лиш за те, що хотіли із гідністю жити За свободу і правду боролись не раз, Чи багатство й маєтки забрали їм розум, Побратими, брати, не забудемо вас, Осінь грушки всі зірвала Ми красою дивувались Що ж це нас розвеселило? Ти також не будь байдужий Кличе у вересні кожен рік Приспів: Бартошицька школо, Бачимо, бачимо ти і я Приспів: Чуємо, чуємо ти і я Приспів: Вчителю, вчителю не старій Приспів:
Це ось школа, а це – сад
Яблуні і клени в коло,
Ну а квітів – цілий ряд.
І лунають тут весело
Наші ріднії слова,
І летить до сонця, вгору
Наша пісня лісова.
Хай радісно живеться в нім.
Хай квітне в серці дітвори
Любов і доброта завжди.
Заливається щодня
Радо він допомагає
Здобувати всім знання.
В школі мудрості черпаєм
Учимо вірші, пісні.
Ім’ям Лесі Українки називаємо її.
В такім короткім слові, як життя.
А в нім – усе: дитинство й старість,
Любов і ненависть гріхи і каяття.
Спокою не дає нам ні на мить.
Чому? Чому? – питаємо себе і всіх навколо
А часто відповідь ховається, мовчить.
"Чому летять у Вирій журавлі?
Чому весною розквітають квіти,
А з гір течуть бурхливі ручаї?"
Оте "чому?" стає болюче і німе
Нема пояснення для нього
І залишається воно усе частіш саме
Чому багато зла, а не добра?
Чому багато фальші і неправди,
А щирість десь сховалась чи втекла?
Замість наповнити їх світлом і теплом
Чому за пазухою камінь хтось тримає,
А не протягне руку із добром?
Десь губиться, вмирає, ледь живе?
А підозріння набирає сили
Та ще й з лукавством в парі йде?
Чому образа так болить?
Чому роками заживає рана,
Яку завдати можна вмить?
Ми задавати можемо щодень собі…
Бо це життя нам створює оті питання
Лиш відповідь шукати мусимо самі.
Тоді молюсь, бо намагаюсь далі йти
Боюся тільки, щоб не зачерствіти,
Не втратити надії й серця чистоти.
Вмить усміхнулося ласкаво угорі,
І доторкнулося своїм промінням сміло,
До кожної травинки на землі.
Смерекам руку – промінь подало,
Поцілувало кожну малу квітку,
Воді в струмочку блиску додало.
На Верховині, в рідній стороні,
В своїх Карпатах і радію,
Що виросла на цій землі.
То й дякувати Богу за те,
Що сонце бачу, квіти і траву,
Що можу усміхнутись ось так просто
І знов подумати за близьких чи рідню.
Теплом зігріти тих, кого ще не зігріла
Що можу враз прозріти, чи збагнути
І зрозуміти те, чого раніш не розуміла.
Пізнати смак і радості й сльози
Зустріти ще раз з хвилюванням весну
Чи пережити знову страх грози.
Завжди на рідну землю, наяву чи в сні
Але найбільше дякую Тобі, мій Боже,
За те, що віру і надію, Ти, даєш мені.
І руки – не руки і ноги як з вати
А сон такий милий іще мені сниться
Хіба доведеться у школу спізниться
І тут мене бідного жаль розбирає
Який я нещасний чи хтось про це знає?
Сидіти, читати, писати, лічити
По 8 книжок за плечима носити
За крейдою мушу очима слідити
"Зубрити" англійську, читать українську,
З "поляка" писати і з "матми" все знати
З історії дати напам’ять вивчати
Пейзажі на пластиці знов малювати
Молиться, співати із карти читати
В мікроскоп дивиться
Ще й м’яч підкидати
Якби це прокинувсь я зранку чи вдень
І сталося б чудо для всіх нас дітей:
За школою став би великий басейн
Де можна купатись хоча б цілий день,
На даху б росли виноград і грушки
Цукерок висіли б великі мішки
Комп’ютер у кожному б класі стояв
А кожний хто хоче – стрибав і співав
І всім роздавали б квитки у кіно!
М’ячі до вибору б лежали у залі
А замість канапок – нам чіпси б давали
Оце так життя………
Та це ж справжній рай!
Ні з ким не сварися, не крутись, не бийся!
Порядок в поличці своїй наведи
Свій одяг на місце бери поклади
Купи молоко, помідори, газети
Уроки, дивись, не забудь відробити…
І далі ще пунктів усього із сто
Як шкода, що це вже напевно – не сон!
На вагу знов поставлена доля твоя!
Рідний Київ горить, весь Майдан у крові,
Помирають за правду в нерівній борні.
Працювати сумлінно, учитись, любити,
Щоб Шевченкове слово було незабутнє
А нащадки з надією йшли у майбутнє!
Але ворог завжди був "чужий" і "не наш"
Хто ж дав право для влади знущатись з людей,
Убивати батьків і ще юних дітей?
Чи заради посад вони стали сліпі,
Що стріляють в народ, розпинають людей на морозі!?
Вас в історію впишуть, як вбивців, катів!
Тих, що вже полягли за майбутнє, за нас!
Ми в скорботі схиляєм сьогодні чоло
І в молитві благаєм, щоб війни не було!
Осінь яблука струсила
Все кругом пофарбувала
Все кругом позолотила
І задумались хвилину
Де ж кольори ці узялись
У таку осінню днину?
Що це нам красу цю дало?
Це ж бо сонечко так мило
Жовтий колір свій віддало!
І у сонечка повчися:
Полюби усіх навколо
І теплом своїм ділися!
Вулиця Лісова.
Радісно, весело йде сюди
Молодь і дітвора.
Нас завжди чекай,
Українська школо, будь і процвітай.
Скільки друзів тут
Хочемо, хочемо я і ти
З ними разом в путь.
Рідну мову тут
Хочемо, хочемо я і ти
Її не забудь.
Нас завжди навчай
Лесина школо, живи, рости
Многії літа збирай!