Добрий день!
Я, Михайло Довганич, учень 5-А класу НВК школи-садка № 94 м. Львова та моя сестра Софія Довганич, учениця 3-Б класу НВК школи-садка № 94 м. Львова, представляємо до вашої уваги детектив, який ми вигадали самі.
Більшу частину канікул ми провели у Львові, відвідуючи школу читання Львівської обласної дитячої бібліотеки, яка нам дуже сподобалася. Ідея - написати свій власний детектив – у нас виникла у процесі підготовки до вікторини «Детективне розслідування». Ми прочитали багато детективів різних авторів і у нас виникло бажання самим спробувати себе у такому амплуа. У процесі створення нашого детективу було цікаво і весело, ми з Софією гарно провели час. Під час проведення вікторини, у дітей, які відвідували разом з нами літню студію, були гарні і цікаві версії розвитку подій у нашому детективі, але ми пропонуємо наш варіант.
Отож, читайте, будь-ласка, а ми будемо сподіватися, що Вам сподобається наш «Котик Віллі і 1001 шоколадна цукерка». Дякуємо.
«Котик Віллі та 1001 шоколадна цукерка»
Ця історія надовго запам’ятається хлопчику Денису та дівчинці Христинці. А сталося ось що…
Нарешті діти дочекалися канікул і поїхали в довгоочікувану подорож до Парижу. З собою вони звичайно взяли свого пухнастого котика Віллі.
Серед усіх екскурсій було і відвідування виступу китайського дитячого танцювального ансамблю, керував яким славнозвісний Жен Тянь Шу. Дивовижною деталлю цього колективу було те, що у ньому було 1000 учасників, а декількох з них Христинка та Денис знали, оскільки листувалися з ними.
Глядачів було багато, а коли довелося заходити до залу – утворився просто натовп. Але діти не розгубилися, оскільки біля входу їх зустрічали друзі по листуванню: хлопчики Лі та Чин з дівчинкою Міту. Чин та Міту радісно махали руками Денису та Христинці, бо впізнали їх, і тільки Лі на вигляд був чимось засмученим (справа в тому, що у нього була алергія на шоколад і його долоні сильно свербіли).
Діти привіталися, нові друзі провели Дениса та Христинку на місця, а самі побігли за куліси, оскільки невдовзі починався їх виступ.
Христинка з Денисом із захопленням дивилися на сцену. Діти-артисти танцювали неначе хмаринки на небі: то розбігалися по кутках сцени, то знову сходилися на середині. Танці супроводжувалися гарною музикою. Денис в думках підспівував, а Христинка завзято плескала в долоні в ритм музики.
За цікавим заняттям час минає швидко… І ось, концерт закінчився, а Денис з Христинкою дивилися одне на одного і на їхніх обличчях посмішок не було… Вони раптово та одночасно зауважили, що їхнього котика Віллі поряд немає і кожен про себе усвідомлював, що за переглядом концерту забув про свого друга.
Христинка заплакала і сказала Денису: « Це ти винен».
Денис був роздратований, і різко відповів: «Не вигадуй, шнурок був у твоїй руці».
Діти почувалися самотніми у залі, який поступово ставав пустим, а оклики: «Віллюсику, Віллі» не давали очікуваного результату. Діти сварилися і почергово кликали Віллі, але котика ніде не було.
Денис сів на крісло, похилив голову, обхопивши її руками. Раптом, на підлозі, він побачив папірець, складений дивним чином. Денис розгорнув і прочитав: «Поверну котика за 1001 шоколадну цукерку». Христинка взяла папірець з рук Дениса і, прочитавши, ще дужче заплакала.
Із залу діти вийшли дуже засмучені, а настрій від концерту кудись зник. Обоє вони почувалися самотніми і тому взялися за руки. Так, пройшовши кілька кварталів, вони опинилися біля маленького кафе з якого відчувався смачний аромат.
«Не сумуй, Христинко», - сказав Денис, хоча самому хотілося плакати, але на душі стало легше, бо вони уже не сварилися з сестрою. Діти замовили какао із запашними круасанами. Злощасну записку Христинка поклала на стіл і дивилася на неї. Краплинка какао потрапила на папір і дивним чином скотилася з нього.
Так, без сумніву!
Христинка захоплювалася малюванням і добре знала рисовий воскований папір на якому китайці малювали акварельні етюди.
Але ж ми в Парижі!
Дівчинка аж скрикнула і поділилася з братом своїм раптовим спостереженням.
Денис розгорнув аркуш, уважно дивився на нього і зрозумів. Папірець був не просто зім’ятий- це були лінії, за якими складалася кусудама. Але такий різновид оригамі складали тільки в одній із провінцій Японії. Звідки він це знає?.. Денис напружував пам’ять, але не міг згадати звідки ця інформація у його голові… І що японське оригамі робить тут, в Парижі?
Діти поговорили між собою і зрозуміли, що злодій пов’язаний з Китаєм та Японією, але зараз знаходиться в Парижі.
-Так, - сказала Христинка, - ми у Парижі, а виступав тут дитячий китайський ансамбль. Але до чого тут Японія?
-Та як же так? Знаєш Лі – нашого спільного друга по листуванню? Ти, Христинко, листувалася з ним, бо у вас спільний інтерес – малювання, а у мене з ним – мистецтво оригамі. Скільки цікавих схем він мені надсилав! Серед них була і кусудама! Я впевнений, що це саме вона! Його бабуся живе в Японії і вона навчила його.
-Не може бути!? – здивовано заперечила Христинка. Лі – злодій? Тоді чому він вимагає цукерок, адже у нього алергія на шоколад?
Діти бігли паризькими вулицями, тримаючись за руки. Вони відчували, що розгадка близько…
Старий Жен Тянь Шу стояв біля вікна і замріяно дивився в нього…
«Учителю»,- раптом пролунало з дверей. «Нашого котика вкрали. Ось…». Христинка простягнула записку, а Денис, задихаючись, розповідав про їхнє розслідування. «Лі – наш друг, але факти підтверджують його причетність до викрадення Віллі»,- закінчила Христинка.
Жен Тянь Шу слухав спокійно і зосереджено… Ні один м’яз не рухався на його обличчі.
Діти з надією дивилися на вчителя. Вони знали. Він допоможе…
Невдовзі Жен Тянь Шу вийшов з кімнати і повернувся назад. У дверях, ховаючись за його спиною, стояв Лі, тримаючи на шнурочку котика Віллі…
-У мене завтра День народження… Я хотів пригостити своїх друзів,- стиха сказав Лі,- їх у нашому колективі – 999. Я цукерок не їм – у мене алергія на шоколад. А ще двома цукерками я пригостив би Дениса та Христинку, щоб вони стали моїми справжніми друзями.
Він простягнув шнурочок Христині і промовив:
- Вибачте… Я не викрадав котика. Він сидів у кутку і голосно нявкав. Він загубився , а я знайшов його. А потім у голову мені прийшла ця ідея – епізод з кінофільму, який я дивився… Вибачте мені…
Христинка кліпала очима…
-Лі,- сказала вона,- дружбу цукерками не заслуговують. Адже ми і так були друзями. Ми ж листувалися?,- вона була здивована.
Денис, на відміну від сестри , не говорив нічого. Він підійшов і потис Лі за плече. Він по-чоловічому розумів, якої мужності від Лі вимагало це зізнання. Хлопець вже і так все вибачив йому…
Адже Віллі був з ними і задоволено муркав на руках у Христинки.
Старий Жен Тянь Шу дивився спокійно і зосереджено… Ні один м’яз не рухався на його обличчі. Вже багато років він працював з дітьми і знав безліч подібних історій… Його очі випромінювали добро…