Володимир Биньо - добірка віршів
Володимир Биньо – «ветеран» «Джерельця», який не забуває улюблену студію і часто відвідує її засідання. До Вашої уваги – добірка нових віршів Володимира.
Додому
Нам надто безпечно молитись навпомацки тут...
Погрівшись в долонях у Бога, не бачити світла,
А мліти, коли золоті силуети на мітлах
В розпечені вуха проллють найсолодшу з отрут
І хмари загуснуть в холодний вишневий кисіль,
Незнайдені щогли заснуть за кулісами моря...
Ми возимо сіль по найдовшій з усіх траєкторій,
Аж сльози вразливо тьмяніють від наших зусиль...
Дорога додому, напевне, найтяжча з доріг...
Спочивши на санях під змореним, вицвілим лісом
Хто з нас буде вовком, а хто – негодованим лисом
Багряними соками плоті кропитиме сніг?
Лише вісім слів шепотів перед вітром монах.
Дорога під нами сивіє — так хоче початись...
На наших синах полумяні гріховні печаті —
До болю знайомі печаті на наших синах
***
Грона дитячих спогадів,
де так весело тріпотіла липа,
гукаючи журавлям:
«Зачекайте!...»
Де тепло ́ ганялося
за невловимою
повітряною кулькою
а та
постійно падала
у чорний, зажурений димар
сусідського серпня
Овес по вінця у нашому голосі
Крізь діряву кишеню
дорога втікає
у зелену ностальгію лісу
Спалахами свариться
Вечірнє небо
Між жуком і маминою посмішкою
дві великі золоті
копиці соломи…
Звичка
21 день- мінімальний час для вироблення звички. Підтверджено експериментально (якась мотиваційна книжечка з попсової психології)
Розбивши останній дзвін,
засне соляний пастух,
щоб між голосів химер
знаходити інші титри...
Уже 20 днів, як він
на ліву сльозу оглух,
хоч досі ще няньчить мух
в зеленій кишені вітру.
Змиваючи з себе сіль
і попіл терпких жінок,
які не народять тло
і сонце на дні планети,
збирає небесний сік
дірявим своїм чолом –
навиворіт дощ вдягнув,
згубивши у нім поета.
Той довго леліяв вірш.
Так просто – тремтів і чув,
як скрипає фальш гримас
на гойдалці павутиння...
Як клацає плоттю звір
й траву вистригає час,
під венами автотрас
закопуючи коріння...
Яєчня ранкових барв, –
на всесвітах із шкарлуп
не ріжуться кольори
на ритми стегна і ніжність...
Півночі дзвенів комар.
Дозрів овочевий суп –
у ньому картоплі труп
чекає когось три тижні.
* * *
Дідусеві
коли чоловіче серце
огортають
деревом
та
глиною
він стоїть і мовчки дивиться
на бездонну прірву
завширшки в тридцять годин
його вуха відпускають слова
його пальці розтискають
десятки чужих долонь
а все ж
не можуть навчитися
бути теплими.
коли чоловіче серце
звуком проламаної домовини
видихає останній важкий кашель
він йде додому
зранений і розтятий
забувши застебнути куртку
і витерти руку від землі
...а потім, колись,
назвавши свою дочку
вкотре
не її іменем
зачиняється у кімнаті
розпалює пічку
лягає на старе порожнє
дерев’яне ліжко
і вже й не намагається зігрітись
від того морозного ранку
на Стрітення
* * *
Поранить тебе ця прозора і прісна втеча
з плавучої пристані вниз, до легень річок,
які заколишуть, зруйнують, зітруть об те, чим
вкривався, радів і теплішав. Об те, від чого
мурах
легіони, штурмуючи втому і верби,
ховають у землю, під тінь, одкровення про те,
що вихід з неволі — це ще один спосіб вмерти
для того насіння, що болем з-під скронь росте,
розколює череп, пульсує, кричить, сіріє...
А тіло – двосічне й важке, мов дамоклів меч,
розріже слова на малі кишенькові мрії,
назвавши їх дітьми нових прісноводних втеч.
І ти, вже спотворений здатністю плисти наосліп,
шукатимеш відстань, де інші зшивають рубіж
з води й берегів, пуповинами в небо пророслих
які ще проситимуть: «зглянься... пусти нас... обріж»
Але не розкажуть, де правда, а де – божевілля,
тож ця марнота конденсується смутком в очах
і сходить росою та скореним спокоєм біля
трухлявого плоту, що теж почорнів і зачах
* * *
Ніжно ніч до безсоння тулиться.
Ми наївні і трішки втомлені.
Наше стишення там загубиться,
Де ночують світи відловлені.
Їм у сіті так зручно сипатись
Кольоровим строкатим полум’ям –
Ним на вулицях крихти світяться
Тих зірок, що не взулись в промені.
І звучатимемо так чисто ми,
Мов кларнети в кленовій зрілості
Нас комахи і совість гризтимуть,
Що так довго не можем вирости