Володимир Биньо - добірка віршів

Володимир Биньо – «ветеран» «Джерельця», який не забуває улюблену студію і часто відвідує її засідання. До Вашої уваги – добірка нових віршів Володимира.

Додому

Нам надто безпечно молитись навпомацки тут...

Погрівшись в долонях у Бога, не бачити світла,

А мліти, коли золоті силуети на мітлах

В розпечені вуха проллють найсолодшу з отрут

І хмари загуснуть в холодний вишневий кисіль,

Незнайдені щогли заснуть за кулісами моря...

Ми возимо сіль по найдовшій з усіх траєкторій,

Аж сльози вразливо тьмяніють від наших зусиль...

Дорога додому, напевне, найтяжча з доріг...

Спочивши на санях під змореним, вицвілим лісом

Хто з нас буде вовком, а хто – негодованим лисом

Багряними соками плоті кропитиме сніг?

Лише вісім слів шепотів перед вітром монах.

Дорога під нами сивіє — так хоче початись...

На наших синах полумяні гріховні печаті —

До болю знайомі печаті на наших синах

***

Грона дитячих спогадів,

де так весело тріпотіла липа,

гукаючи журавлям:

«Зачекайте!...»

Де тепло ́ ганялося

за невловимою

повітряною кулькою

а та

постійно падала

у чорний, зажурений димар

сусідського серпня

Овес по вінця у нашому голосі

Крізь діряву кишеню

дорога втікає

у зелену ностальгію лісу

Спалахами свариться

Вечірнє небо

Між жуком і маминою посмішкою

дві великі золоті

копиці соломи…

Звичка

21 день- мінімальний час для вироблення звички. Підтверджено експериментально (якась мотиваційна книжечка з попсової психології)

 

Розбивши останній дзвін,

засне соляний пастух,

щоб між голосів химер

знаходити інші титри...

Уже 20 днів, як він

на ліву сльозу оглух,

хоч досі ще няньчить мух

в зеленій кишені вітру.

Змиваючи з себе сіль

і попіл терпких жінок,

які не народять тло

і сонце на дні планети,

збирає небесний сік

дірявим своїм чолом –

навиворіт дощ вдягнув,

згубивши у нім поета.

Той довго леліяв вірш.

Так просто – тремтів і чув,

як скрипає фальш гримас

на гойдалці павутиння...

Як клацає плоттю звір

й траву вистригає час,

під венами автотрас

закопуючи коріння...

Яєчня ранкових барв, –

на всесвітах із шкарлуп

не ріжуться кольори

на ритми стегна і ніжність...

Півночі дзвенів комар.

Дозрів овочевий суп –

у ньому картоплі труп

чекає когось три тижні.

 

* * *

Дідусеві

коли чоловіче серце

огортають

деревом

та

глиною

він стоїть і мовчки дивиться

на бездонну прірву

завширшки в тридцять годин

його вуха відпускають слова

його пальці розтискають

десятки чужих долонь

а все ж

не можуть навчитися

бути теплими.

коли чоловіче серце

звуком проламаної домовини

видихає останній важкий кашель

він йде додому

зранений і розтятий

забувши застебнути куртку

і витерти руку від землі

...а потім, колись,

назвавши свою дочку

вкотре

не її іменем

зачиняється у кімнаті

розпалює пічку

лягає на старе порожнє

дерев’яне ліжко

і вже й не намагається зігрітись

від того морозного ранку

на Стрітення

* * *

Поранить тебе ця прозора і прісна втеча

з плавучої пристані вниз, до легень річок,

які заколишуть, зруйнують, зітруть об те, чим

вкривався, радів і теплішав. Об те, від чого

мурах

легіони, штурмуючи втому і верби,

ховають у землю, під тінь, одкровення про те,

що вихід з неволі — це ще один спосіб вмерти

для того насіння, що болем з-під скронь росте,

розколює череп, пульсує, кричить, сіріє...

А тіло – двосічне й важке, мов дамоклів меч,

розріже слова на малі кишенькові мрії,

назвавши їх дітьми нових прісноводних втеч.

І ти, вже спотворений здатністю плисти наосліп,

шукатимеш відстань, де інші зшивають рубіж

з води й берегів, пуповинами в небо пророслих

які ще проситимуть: «зглянься... пусти нас... обріж»

Але не розкажуть, де правда, а де – божевілля,

тож ця марнота конденсується смутком в очах

і сходить росою та скореним спокоєм біля

трухлявого плоту, що теж почорнів і зачах

* * *

Ніжно ніч до безсоння тулиться.

Ми наївні і трішки втомлені.

Наше стишення там загубиться,

Де ночують світи відловлені.

Їм у сіті так зручно сипатись

Кольоровим строкатим полум’ям –

Ним на вулицях крихти світяться

Тих зірок, що не взулись в промені.

І звучатимемо так чисто ми,

Мов кларнети в кленовій зрілості

Нас комахи і совість гризтимуть,

Що так довго не можем вирости