Письменник на коні

Навіть сорокаградусна спека навряд чи нашкодила б людям у пошуку власного «Я» за допомогою творчості. Здавалось, письменник – це робота, а літо – це відпочинок від роботи, та навіть це не завадило процесу написання чогось нового, що містить у собі розвиток літературного стилю і…загалом, творчість і ще раз творчість. «Але літературні здибанки також не зашкодять.» - думала я, коли складала сумку на фестиваль «Літературний Пегас».

Фестиваль тривав три дня у прикарпатському місті Виноградів, але не всі дотягували до планки «три», залишаючи гори  то через всілякі проблеми, то за власним бажанням. Звісно, умови проживання були не найкращими, до того ж був високий рівень не організованості, хоч і влаштовувала все це Спілка письменників, але найгіршим мінусом, я вважаю, було зовсім не  з вище перекислених, а те, що весь ланцюжок подій фестивалю було приготовлено для поетів, тому прозаїки почувались некомфортно. Загалом учасники були з усієї України (Одеси, Київ, Львів, Івано-Франківська, Полтави, Тернополя, Херсона, Миколаєва та інших), але захід все одно не виходив за рамки дружньої співбесіди, суперечок та насмішок один з одного. То як все це відбувалося?

Нас поселили одному з гуртожитків училища і після цього я зрозуміла, що мені вже тепер не буде лячно ставати студентом ( двері нашої кімнати нормально не закривались, по підлозі можна було ходити лише у тапочках, шафи були у тому стані, що здавалось їх щойно витягнули зі смітника, на щастя, була тепла вода ). Згодом ми мали піти пообідати, але не знайшовши їдальні, у якій згодом ми так і не побуваємо, Марія Йосипівна Людкевич (куратор львівської групи до якої входили Марія Піщик, Богдан Горон та Ксеня Кисиличин) разом з іншими письменниками поволокла нас до найближчого кафе, де ми перекусили піцою. Після цього разом з рештою учасників ми їхали в автобусі, слухали екскурсовода про пам’ятки мистецтва, побували на руїнах  угочанського замку «Канко» - тобто, літературу розбавили історією, архітектурою та мовознавством (я ледве розуміла усю цю мадярську говірку). І ось до вечора ми вже приблизились до моменту, коли всі ці дійства можна було назвати лише літературними. Нас завезли на кінну, оздоровчу базу, якою володіли україномовні угорці і сівши в коло на солом’яних квадратиках, що грали роль лавок, всі хутко потягнулись до своїх зошитів, книжок, записників, розуміючи, що зараз почнуться читання.  Але незвичайні читання. Читання на конях. Деяких поетів викликали, мовби на розстріл, і вони, всідаючи на спинки цих благородних створінь зачитували власні творіння; на мою думку, мало що з прочитаних вартувало того, що його можна було слухати. Одним таким читачем була наша Ксеня, що читала мій (і не тільки) найулюбленіший вірш «Мчить собі степом кінь…». Згодом була святкова вечеря з бограчем, різним сортом хліба, вина і т.д. І завершувався перший день фестивалю читанням при багатті на дитячому, іграшковому конику,  найкращою грою на дримбі у виконанні Ксені, що встигла не лише поскакати на коні, а й отримати його підкову та спільними піснями, де я котре переконалась, що не всі письменники є співаками.

Ранок наступного дня розпочався з літературної критики творів, що плавно перейшов у обговорення самої літератури, особливо теми крутились навколо поезії, видатись, конкурсів, перекладу та верлібру. «Рівень сучасної української поезії  високий – каже…… - Що мені, наприклад, не подобається, що дуже багато молодих авторів пишуть у формі верлібру, зовсім не розуміючи, що таке верлібр.» Було чимало питань стосовно як стати популярним поетом, як видатись, а такі питання мене відверто здивували. «Поезія ніколи не була комерційною річчю» - це давно відомо людям, які цікавляться літературним процесом, але на той час, більшість молодих поетів питали про це, мовби воно стояло для них на останньому місці і звідси по-їхньому виходить, що варто лише написати пару рядків вірша, як збірку тут же розкуплять – ось поганий вплив Інтернету для людини. Мені прикро, що вельмишановні письменники, критики, витрачаючи час на пояснення таких банальних речей, але не зачепили тему «Навіщо ти сунешся у письменництво, не знаючи правил?». Бо ж письменник це не той, хто щось пише, а пише так, що його хочуть видавати, перед тим знаючи, як зробити так, щоб його не тільки видали, а й розкрутили. Звісно, я натякаю на конкурси, гранти, премії, фестивалі. Але в ту мить, здавалось, більша частина поетів вперше про таке чула. У цьому я гадаю і полягає ще один жирний мінус фестивалю – було забагато непотрібних людей, непотрібних слів та лекцій.

Оглядаючи весь список подій та обираючи найбільш вагомі для цієї статті, я хочу узагальнити свої враження: мені було приємно спілкуватись з старшими людьми, що багато вже витерпіли, написали, знають типові помилки, багато прочитали, але я б хотіла що б це спілкування стосувалось як раз саме найпотрібніших тем для тих, хто справді хоче і робить усе для того, щоб стати письменником.             

Марія ПІЩИК, учасник літературної студії «Джерельце»

Наші партнери