Казки від бібліотекарів

Шановні колеги!

   Ця збірка містить бібліотерапевтичні казки, створені дитячими бібліотекарями Львівщини під час тренінгу «Бібліотерапія Броніслави Парузель», що відбувся в травні 2011 р. у Львівській обласній бібліотеці для дітей.

   Матеріали тренінгу і лекції з бібліотерапії, а також більш повну інформацію про проект «Навчально-бібліотерапевтичний центр «Ковчег», який реалізується за підтримки програми «Бібліоміст», можна знайти на сайті бібліотеки – www.lodb.org.ua

 

Незвичайна мандрівка Ганса з барвистими метеликами

   Великий рудий кіт Ганс лежав, витягнувшись, на балконі серед квітів, які звисали з горщиків.  Ласкаві сонячні промінчики ніжно гладили блискуче хутро кота. Його полонили п`янкі запахи петунії, гвоздики, м`яти…

   Ганс обережно торкався своїм вологим носом кожної квітки, вдихаючи солодкі запахи, і мріяв…  Замріявшись, він уявив себе великим барвистим метеликом, який перелітав з квітки на квітку, все далі і далі від улюбленого балкону. Озирнувшись,  він не побачив рідної домівки і вже хотів було злякатись, але раптом його увагу привернула величезна клумба, над якої пурхали десятки різнобарвних метеликів. Він приєднався до них і відчув себе в оточенні справжніх друзів. Разом вони танцювали в повітрі. Йому було весело і приємно в цьому товаристві. Вже давно Ганс  не почувався таким щасливим.

   Та враз дзюрчання води перервало його солодку мрію. Кіт ліниво розплющив праве око і побачив, як його господиня поливає квіти.

-   Значить, я не метелик, – зрозумів він, і мало не засумував з цього приводу, але тут господиня нахилилась над ним і лагідно почухала його за вушком.

-   Котом також непогано бути, – подумав Ганс і голосно замуркав.

      (група бібліотекарів Львівської обласної бібліотеки для дітей)

 

 

Лелеча оповідка з міста Буська 

   Якось несподівано, таємничо прийшов на зміну зимі березень – потекли перші струмочки, набубнявіли бруньки, щоб згодом стати м’якенькими, наче теплі лапки котика. Сонечко кожен день посміхалось все щедріше та щедріше, даруючи природі свої ніжні поцілунки.

     Про прихід весни першими оповіли лелеки. На старому ясені знову з`явився бузько Юсько. Він був щасливий і радісний, що його домівка збереглася. Із завзяттям почав клопотатись біля гніздечка – носив у дзьобі сухенькі гіллячки, пір’ячко, яке погубили на подвір`ї кури, гуси, качки, сухенькі стебельця, аби оселя, куди мала повернутись його родина, була затишною.

Якось зранку господарі побачили у гнізді його половинку – красуню Нусю. Вона гордо сиділа у гнізді, ніжно поглядаючи на свого Юська, із захопленням  слухаючи його любовне клекотіння. Вона відчувала турботу кожен раз, коли з його дзьоба споживала смачний сніданок – товстеньких хробачків, комашок, зернятка пшениці, ячменю, які вишукував для неї коханий.

Та найцікавіше було на прогулянці, яку вони здійснили до ставка, де весело кумкали жабки, пробивався через зарослі сушняку молоденький очерет, а велика сусідня галявина вкривалася яскравим килимом весняних квітів.

Приємно втомлені, Нуся і Юсько повернулись до свого гніздечка – такого рідного і теплого. Вони знали, що їхні майбутні дітки, так само, як і вони, завжди повертатимуться сюди, у те місце, де вони народились з любові.

(група бібліотекарів з м. Буськ, Новий Розділ, Броди)

 

 

Пригода  Пухнастика 

Зайченятко Пухнастик та його мама довго гуляли по лісу. Стомившись, мама прилягла трошки перепочити, а зайченятко, скориставшись її втомою, вирішило продовжити прогулянку самостійно. Пухнастика зачарувала краса природи, краса рідного лісу, і він все далі і далі заглиблювався у зелені хащі й віддалявся від мами.

Спів пташок, тріпотіння листочків на деревах, теплі сонячні промінчики, які обігрівали його своїм теплом, відчуття свободи, наповнювало його серденько задоволенням і захопливою радістю. Він стрибав і стрибав, все далі, далі і далі…

Потім Пухнастик присів на хвильку під ялинкою, щоб трошки відпочили його ніжки, і, під впливом нових вражень і почуттів, задрімав. Йому наснилась мама, яка з любов`ю турбувалась про свого сина, оберігала, захищала і годувала його.

Раптом він прокинувся один серед лісу, і йому стало страшно. Ліс перестав бути для нього гарним, почало темніти. Сонце майже зайшло і вже не було таким теплим та яскравим. Пухнастик відчув голод і спрагу. Його маленькі швидкі ніжки стали важкими, неслухняними. Йому, як ніколи, захотілось до мами.

 Він почав бігати і кликати маму. Аж тут  до нього долинув  знайомий мамин голос. Поміж дерев він побачив стривожену маму, яка бігла до нього. І Пухнастик зрозумів, що більше він ніколи не буде шукати пригод на свої довгі вушка й завжди буде слухатись мами.

Обнявшись, щасливі мама і синочок разом вирушили додому.

(група бібліотекарів з м. Старий Самбір, Самбір, Кам`янка-Бузька, Миколаїв, Дрогобич )

 

 

Пригоди маленького Міка 

   Жила собі мишача родинка. Зазвичай миші живуть всі разом великими родинами. Адже в гурті набагато легше охоронитися від гострих пазурів сусідського кота, чи вчасно помітити небезпечну пастку, в якій так смачно пахне грудочка сиру. Мама-миша завжди наголошувала на важливості триматися разом, а найбільше це стосувалося одного непосидючого мишенятка, - Міка, який любив залишати своїх братів і сестер та виходив за межі своєї комірки, спостерігаючи за великим і таким привабливим світом.

Так сталося і цього разу. Мік прокинувся раніше за всіх, тихенько прошмигнув через відчинене віконечко і попрямував через зарослі молодої зеленої травички. Він милувався сонечком, спостерігав, як пливуть хмаринки, вдихав аромати квітів і почувався цілком щасливим.

Мік так захопився своїми спостереженнями, що забув про небезпеку, від якої застерігала мама. Раптом він побачив велику тінь, яка падала від невідомого предмету. А трохи згодом побачив й сам предмет. Це був великий звір, котрий лежав на стежці прямо перед ним . Звір міцно спав. Хвіст у нього був дуже довгий, а від носа виходило багато антенок. Шерсть була наче мох, тільки чорна та блискуча.

Мік вирішив познайомитися і легко доторкнувся до велетня лапкою. Але невідомий звір прокинувся від цього дотику, піднявся на лапи, вигнувся, потягнувся, і ліниво попрямував в інший бік. Аж раптом Мік  пригадав мамині перестороги і розповіді про хижого кота, котрий живе неподалік від їхньої нірки. Це  був він!

Міку дуже захотілося додому, до своїх рідних. Він чкурнув в кущі, і стрімголов побіг, подалі від небезпечного чудовиська. Чим ближче він підбігав до рідної нірки, тим спокійніше йому ставало. Він зрозумів, що найбезпечніше місце на землі – це рідна домівка. І як добре, що він має велику родину, яка тримається разом!

      (група бібліотекарів з м. Городок, Львів, Жовква, Пустомити)

 

 

Сніжок

Одного чудового зимового вечора, коли на синьому небі засяяли зірочки, в родині Петрика й Оленки сталася надзвичайна подія.

Усе почалося з того, що діти почули за дверима незрозумілі звуки, ніби хтось настирливо шкрябав. Діти обережно відчини двері і… побачили цуценятко. Воно було дуже маленьке, пухнасте і біле-біле, лиш на хвостику темніла латочка. Діти відразу й не розгледіли її. Оленка вигукнула: «Петрику! Це ж маленький Сніжок! Як я мріяла про такого песика… Ми маємо цуценятко!»

Так розпочалося життя Сніжка в колі дружньої родини. Він любив гасати по пухкому сніжку, який лоскотав його чорного мокрого носа. Сніжинки легко та ніжно опускались на біленьке хутро. Песик зливався з білосніжним килимом  зими, лише темна латочка на хвостику виринала раз-у-раз поміж снігових кучугур.

Навесні, коли землю зігріло ласкаве сонечко та зазеленіла травичка, розваг у Сніжка побільшало. Він весело перестрибував через калюжі, прислухався до жебоніння струмків, тицявся носом у жовті кульбаби, намагався наздогнати сонячних зайчиків.

А влітку, коли Оленка й Петрик взяли Сніжка на відпочинок в село до бабусі, радощів у Сніжка додалося – він навчився плавати. Щоранку чимдуж мчав до річки, зрозгону стрибав у прозору чисту водичку, яка охолоджувала його розігріте бігом тіло, з насолодою хлюпався і збадьорений вискакував на берег, струшуючи краплі води, які веселково переливалися на сонці. Потім він біг до лісу і, задерши свого цікавого допитливого носа, слухав спів пташок, перестук дятла на дереві. А найбільшою його втіхою було ганятись по зеленій траві за різнобарвними метеликами.

Але, на його здивування,  згодом метеликів побільшало…  Вони були величезні – жовтогарячі, червоні, помаранчеві, літали високо – високо, а потім тихо опускались на землю. Так в життя Сніжка прийшла перша осінь.

Одного разу на прогулянці Сніжок знову відчув носиком знайомий дотик сніжинки. Їх ставало все більше і більше. Сніжок трохи побігав за ними, але було холодно й він повернувся додому.

Потягнувшись і позіхнувши, зручніше вмостився на теплому, м’якому килимку і, солодко засинаючи, подумав: «Яке чудове життя!»

(група бібліотекарів з м. Львів, Червоноград, Сокаль, Сколе)

 

 

У страху зелені очі 

   У звичайному сірому багатоповерховому будинку, разом з мамою, татом і великим рудим котом Котиськом, живе маленька дівчинка Зорянка. Вона дуже любить, коли вся родина збирається разом. Особливо їй подобається, їздити в село до бабусі та дідуся.

   Але є в світі речі, яких Зорянка страх як не любить! Наприклад, темрява. Коли мама дочитує останні рядки казки на ніч, дівчинка завжди тягне час і не відпускає мами з кімнати. Але ось мама цілує доню і бажає їй гарних снів, зачиняючи двері.

   «Які ж тут гарні сни! - з гіркотою думає Зорянка, скулившись під ковдрою. Зараз понаходять сюди жахливі чудовиська, шурхотітимуть у темних куточках, і блиматимуть зеленими очиськами! Клич - не - клич – усі сплять міцним сном».

І раптом почулося страшне тупотіння, щось вигукнуло: фурррр! Зорянка від несподіванки розплющила очі і навіть висунула носа з-під ковдри. Посеред кімнати виднілися два зелених вогники, які спершу нерухомо зависли над підлогою, а потім почали рухатися до ліжка. Зорянка страшенно налякалася, і хотіла вже було голосно закричати і покликати маму, але раптом розгледіла в місячному сяйві знайомий силует кота Котиська.

 Та це ж Котисько! Де ж ти тут узявся, друже?! – скрикнула дівчинка. – Якби ж я знала, що це ти тупцюєш і шурхотиш щоночі, то я б не лякалася темряви!

Мур-р-р-мяу, - відповів кіт, що в перекладі з котячої мови означало - Так, я приходжу і оберігаю твій сон, щоб тобі наснились чарівні сновидіння!

З того часу, коли увечері мама зачиняє двері кімнати, в ліжечку засинає дівчинка, яка вже не боїться темряви.

(група бібліотекарів з м. Турка, Львів)

 

 

Михайликів сон 

Був собі хлопчик – Михайлик. Мама і тато його любили, бо був він добрий і розумний але, як і всі хлопці, іноді любив побешкетувати.

Мав Михайлик собаку Барсика. Вони були справжніми друзями і завжди були разом. Одного разу Михайлик захворів, у нього боліло горло, висока температура не давала піднятися з ліжка,  мама його лікувала, а Барсик підтримував своїм товариством.

Коли Михайлик заснув, йому приснився сон, що він здоровий, у нього нічого не болить, надворі літо, і він разом зі своїм вірним другом Барсиком бігає і грається біля хати. Навкруги було дуже гарно: гріло сонечко, все зеленіло, цвіло, мило щебетали пташки і ніщо нікому не загрожувало. Аж раптом Михайлик почув, як його пес жалібно заскавчав, і хлопчик стрімголов кинувся до нього. Михайлик побачив, що велика біла курка дзьобнула Барсика в ніс, бо він, граючись, хотів поцупити хлібну скоринку просто в неї з – під дзьоба.

«Не бався з курми, Барсику», - сказав Михайлик, погладивши постраждалий собачий ніс, а Барсик весело підстрибнув та лизнув у ніс Михайлика. Михайлик засміявся і прокинувся. Він почувався здоровим, а його вірний друг Барсик лежав біля ліжка і дрімав. Певно, вони обоє бачили один сон?

(група бібліотекарів з м. Борислав, Трускавець, Львів, Яворів)

 

 

Пригоди маленького кошенятка 

У бабусиній шафі, у коробці, де було тепло, але темно, народила мама-кішка маленьке кошенятко.

Одного разу кошенятко прокинулось та побачило, що воно саменьке, а крізь прочинені двері шафи проникає яскраве світло.

Вперше воно побачило цей яскравий сліпучий промінь. З цікавістю кошенятко визирнуло за двері шафи -- і опинилося у просторій кімнаті зі сходами, що вели в сад.

Кошенятко розглядало все навколо. Маленькими, невпевненими кроками попрямувало у садочок. Ще ніколи воно не бачило таких пишних дерев, квітучих кущів, зеленої, м’якенької травички. Над головою пливли білі хмаринки. Ніжне сонечко пригрівало спинку, вітерець пестив гострі вушка.

Своїм маленьким носиком кошенятко вдихало свіжі, приємні пахощі весняного саду. А що ніжки його не звикли до довгих прогулянок, то воно знайшло собі місцинку, аби відпочити.

Кошенятко лежало серед галявини, слухало тихий спів пташок та дзюрчання струмочка. Від насолоди воно заплющило оченята і раптом відчуло, як щось лоскоче носик та вуса. Кошеня розплющило очі: перед ним похитувалися барвисті крильця метелика.

«Мяу-Привіт!» – промовило кошеня і простягнуло лапку. Але метелик змахнув крилами та полетів.

«Зажди, давай пограємось…!» - вигукнуло кошеня та побігло навздогін метеликові.

Воно радісно стрибало по м`якій траві, а назустріч йому бігла мама!

(група бібліотекарів з м. Стрий, Радехів, Перемишляни)

Наші партнери